Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

що якби тут замість мене був хтось інший, він би нічого не помітив, а я отримував задоволення від того, що бачив, і навіть зрадів, що бачу таке запустіння, від якого мені моторошно, то було щось таке, як кожна людина боїться злочину і остерігається аварії, але якщо десь щось трапиться, то кожен, хто може, йде туди і дивиться, і розглядає сокиру в голові або стареньку, яку переїхав трамвай, але я ходив тут і не тікав, як тікають з місця аварії, я радів, що все так, як є, я навіть вирішив, що цих нещасть і мук і цієї звироднілості мені замало, що такого могло б не тільки на мене, а й на увесь світ звалитися більше… Відтак я сидів коло лісничівки, і потім прийшли двоє, і я зрозумів, що це, вочевидь, ті, хто тут живе, з ким я проведу цілий рік, а може, й більше… я сказав, хто я і куди мене послали, і чоловік з сивими вусами, ледь зиркнувши на мене, відповів, а радше пробурчав, що він професор французької літератури… і показав на вродливу дівчину, в якій я відразу розпізнав дівчину з виправного закладу або з тих, що стояли за Прашною Браною і ходили до нас, коли закривалася біржа, по її рухах я навіть уявив, як вона виглядає гола, які кучерики у неї під пахвами, а які в паху, я навіть здивувався з себе і побачив у цьому добрий знак, що ця руда дівчина після стількох років збудила в мені мрію поволі роздягати її, і якщо не насправді, то хоча б очима. І вона сказала, що відбуває тут покарання за те, що любить ночами танцювати, і звуть її Марцела, і що вона була ученицею на шоколадній фабриці «Оріон» у Маршнера. На ній були чоловічі штани, геть у смолі і хвої, і в волоссі теж була хвоя, і вся вона була обліплена хвоєю… і той професор так само, як і вона, мав ґумові чоботи, з яких визирали онучі, і теж був обліплений сосновою і ялиновою смолою, і обидвоє вони пахли, неначе якийсь луг, як галявина. Вони увійшли до лісничівки, я за ними, і такого борделю я не бачив навіть у тих розгромлених, залишених німцями будинках, де хтось з сокирою шукав скарби, розбиваючи замки, щоб дістатися до шафи чи скрині… стіл був засипаний недопалками і сірниками, як і підлога, мовби ліктем хтось постійно скидав усі рештки зі столу. Професор сказав, що я спатиму на другому поверсі, й відразу відвів мене туди і відкрив клямку ґумовим чоботом, ногою. Я опинився у гарній світлиці, вся вона була з дерева, з двома вікнами, до яких припадали гілки і пагони виноградної лози, я відчинив двері і потрапив на кружґанок, теж дерев’яний, по якому можна було обійти довкола будинку і подивитися на всі сторони світу, перебуваючи під постійним наглядом пагонів здичавілого винограду… я сів на випотрошену скриню, склав руки на колінах, і захотілося мені тріумфувати, і захотілося мені щось зробити… відкрив я валізу і на честь того, що тут побачив і що мене чекало, пришпилив свою блакитну стрічку і пришпилив ту позолочену зірку на піджак, і в такому вигляді спустився у велику кімнату, професор з ногами на столі курив, а та дівчина розчісувала волосся і прислухалася до професорської балаканини, він звертався до неї «панно», і повторював оте «панно» ледь не після кожного слова, і вже тільки від того, що крилося за словом «панно», він увесь аж тремтів, і я подумав, може, він умовляє її… І ось я увійшов, а що мені було все одно і все тут однаково цінне, я пройшовся театральним кроком з піднесеними руками, наче на виставі, показавши себе з усіх боків… потім я сів і запитав, чи треба мені йти з ними після обіду на роботу… професор засміявся, у нього були красиві очі, і сказав: «Нащадки глупі, злі й злочинні…», а потім додав, наче й не помітивши мого ордена, що ми підемо на роботу за годину… і вів далі бесіду з тою панночкою, і я не дивувався, що він говорив їй французькі слова «la table, une chaire… maison…», і вона їх повторювала, вимовляючи не так, як слід, і він з великою ніжністю казав: «Нано,[37] дурепо, ось розщіпну пасок і дам тобі по губах, не тою шкірою, а тою пряжкою…», і знову терпляче повторював ті французькі слова… а очима й голосом ніби гладив її, цю дівчину з шоколадної фабрики «Оріон» фірми Маршнера… котра, мабуть, знову повторювала ті слова погано, мені здалося, що ця Марцела упирається, що їй нудно вчитися, що вона знає, але зумисне каже так, щоб професор її ніжно картав: «Нащадки глупі, злі й злочинні…», і коли я зачиняв двері, пан професор сказав мені услід: «Дякую!» А я вистромив у двері голову і сказав: «Я обслуговував ефіопського імператора…» і провів долонею по блакитній стрічці. Їм довелося позичити мені запасні ґумові чоботи, бо місця тут вологі, вранці випадало стільки роси, що вона тремтіла, наче штора, осипаючись вервечками на кожну гілочку, на кожен листочок, досить було тільки зачепити якусь гілочку, і роса починала скрапувати, ніби порване намисто. З першого дня роботи виявилося до дідька й трохи. Ми підійшли до ялини, гарної ялини, яку вже до половини обступили соснові і ялинові відростки, і ми їх відсікали, і шар за шаром укладали все вище й вище, аж поки прийшли двоє робітників з пилкою, і пан професор сказав мені, що це не звичайна ялина, а резонансна, і на доказ цього витяг із сумки камертон, ударив ним об стовбур і приставив мені до вуха, і камертон гарно зазвучав, видаючи світлі звуки, повні концентричних кольорових кілець, а потім він порадив, щоб я, приклавши вухо до стовбура, послухав ці райські звуки… і так ми обоє стояли, обіймаючи резонансну ялину, дівчина сиділа на пеньку й курила, демонструючи не так байдужість, як те, що їй усе набридло і надокучило, вона закочувала очі до неба, ніби жалілася йому, з ким тут, на цьому світі, їй доводиться нудьгувати, я сповз на землю і обіймав, уклякнувши, той стовбур, який гудів гучніше за телеграфний стовп, а потім, коли робітники стали на коліна, щоб спиляти ялину, я виліз на купу зрізаних гілок, що сягали до половини ялинового тіла, і прислухався, як врізається пила і піднімається від ялини вгору