Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

такі красиві очі, які я бачив в опалювачів і тих людей, що працюють за дня при світлі лампочок чи шахтарських каганців, очі, які бувають у людей, що піднялися нагору або щойно вибігли з кітлярні, аби поглянути вгору, яке прекрасне небо, бо для таких очей будь-яке небо прекрасне. В’їхавши до того безлюдного краю, я проминав лісові хатинки німецьких робітників, які виїхали, перед кожною я зупинявся і стояв на порозі по груди в кропиві і здичавілій малині, крізь гілля я зазирав до кухонь і в кімнати, що позаростали травою, майже в кожному будинку висіли лампочки, і я йшов, орієнтуючись по дротах, аж поки вийшов до струмочка, де побачив руїни маленької електростанції з крихітною турбіною, яку приводила у рух вода, то була електростанція, зведена руками робітників, які тут валили ліс, лісорубами, які тут жили і мусили виїхати… їм довелося виїхати, бо їх виселили, як і тих багатих, яких я добре знав, які займалися політикою, були зарозумілі й безцеремонні, хвалькуваті, жорстокі і переповнені гординею, вона їх, врешті-решт, і знищила, це я розумів, але я не розумів, чому змусили виїхати ті робітні руки, на місці яких тепер ніхто не працює, мені було шкода тих людей, у яких не було нічого, окрім важкої праці в лісі і маленького поля на узліссі, робітників, які не мали часу на те, щоб бути зарозумілими і хвальками, зате вони були покірні, бо так їх навчило те життя, в яке я зазирнув і назустріч якому йшов. І тут мене осяяло, я відчинив коробку з тією золотою зіркою, перетягнув вельветовий піджак ясно-блакитною стрічкою і рушив далі, тепер на грудях у мене виблискувала зірка, і я крокував у ритмі, у якому кивав шиєю коник, він щохвилини обертав голову, дивився на мою стрічку й іржав, і коза бекала, і вівчур на мене радісно гавкав, ледь не зірвавши ту мою стрічку, потім я знову зупинився, відв’язав козу і пішов подивитися на інші будівлі, тут була якась забігайлівка, корчма в лісі, з величезним залом, який, на диво, був сухим і з маленькими віконцями, напевно, все тут збереглося так, як було раніше, і запилені гальби на полицях, і бочка з піпою на дилях, і дерев’яний молот, щоб вибивати чопик… виходячи, я відчув чийсь погляд, це була кицька, яка тут залишилася, я покликав її, вона занявкала, я повернувся з ковбасою і навпочіпки манив її, киці хотілося, аби я її погладив, але вона здичавіла і відвикла від людського запаху, тому раз у раз відскакувала від мене, я поклав ковбасу, вона жадібно їла, я простяг руку, але кицька відскочила, вигнула спину і зашипіла… Я вийшов на світло, коза вже напилася зі струмка, я взяв відро, набрав води і подав коникові, і коли він напився, ми рушили далі, на закруті я озирнувся, щоб поглянути, який вигляд мають ці місця ззаду, це так само, як раніше я ніколи не пропускав красивих жінок, що проходили повз мене, завше на них озирався, а тут побачив, що кицька з тієї кнайпи біжить за нами, і я визнав у цьому добру ознаку, я цьвохнув батіжком і загулюкав, така якась радість вивільнилася у мене з грудей, і знічев’я я заспівав, спочатку несміливо, бо не співав усе своє життя, за все життя мені не спало на думку, за всі ці десятиліття не спало мені на думку, що я можу заспівати… і тепер я співав, вигадуючи слова і фрази, якими заповнював пробіли в тих піснях… вівчур завив, сів і довго вив, я дав йому шматок ковбаси, і він потерся об мої ноги, але я не переставав співати, мовби тим співом, не піснею, виражав себе, виражав уже самим криком, який вважав піснею, я співав так само, як вив пес, але відчував, що випускаю цим співом з себе шухляди й шкатулки, повні застарілих векселів і зайвих листів та листівок, що з моїх вуст вилітають обривки старих, наполовину розшматованих, одна на одну наклеєних афіш, які всі разом утворюють безглузді тексти, де звіти з футбольних матчів змішуються з оголошеннями про концерти, плакати з виставок зливаються з афішами про виступи духових оркестрів, все те, що осідає в людині, наче дим і кіптява в легенях курця. І ось я співав, і було мені так, ніби я відхаркував і відпльовував те, чим забилися горло й горлянка, було мені так, як пивним руркам, які шинкар пропарює і чистить струменем води, у мене було відчуття, ніби я кімната, де жили два покоління родини і де зі стін зірвано шпалери, наклеєні одна на одну багатьма шарами… Я проїжджав місцину, де ніхто навіть не міг мене чути, куди не глянь, всюди одна природа, з пагорба я бачив самі ліси, а те, що залишилося після людини та її праці, поступово й цілковито поглинав ліс, від нивок зосталося лише каміння, до будинків заходила трава й чагарі, пагілля бузини піднімало цементні підлоги й дошки і відвалювало їх набік, а над ними бузина розпрямляла своє листя і гілля, бузина працює з більшою силою, ніж важіль, ніж гідравлічні підіймачі і преси. І так ото повз купи гравію і жорстви я під’їхав до великої будови. Обійшов її довкола і зрозумів, що тут, поряд з дорогою, мені буде добре, адже мені сказали, що я повинен посипати шосе гравієм і підтримувати його в порядку, хоча нині ніхто не їздить по цьому шосе і не їздитиме, і шосе підтримується лише на випадок, якби що-небудь сталося або влітку довелося б перевозити дрова. І раптом я почув якесь людське нарікання, гру скрипки і знову такий співучий плач, що я завернув з дороги на голос і навіть не помітив, що коник, якого я напоїв і закинув посторонки на хомут, що коник, і коза, і вівчур ішли за мною, і я дійшов до групки з трьох осіб. То були цигани, то були ті, яких я приїхав змінити, і я побачив, а те, що я побачив, було дивовижне, як неймовірне здійснилося… стара циганка сиділа, як усі кочівники, навпочіпки біля маленького багаття і помішувала паличкою в баняку, що вушками спирався на два камені, однією рукою помішувала, а ліктем другої спиралася на коліно, підтримуючи долонею чоло, і на долоню їй опадало пасмо сплутаного чорного волосся… і старий циган сидів на землі з розкинутими ногами і потужними ударами молота забивав у дорогу рівно насипаний гравій, і над