Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал
І, задоволений, я пішов, і коли приїхав до Праги, мене чекало повідомлення, в якому пропонувалося на вибір: відбувати покарання на Панкраці, і тоді я сам маю туди з’явитися, або на свій розсуд і уподобання можу вибрати лісову бригаду, але з однією умовою, що то мусить бути прикордоння[36]. По обіді я подався до канцелярії і погодився на першу-ліпшу бригаду, яку мені запропонували, і був щасливий, і моє щастя стало ще більшим, коли я виявив, що в мене відвалився каблук, я порухав цей шматок шкіри, під яким були заховані останні дві марки, останні великі гроші, що залишилися мені від моєї дружини Лізи, котра привезла ці марки з Лемберґа, Львова, після того, як там спалили гетто і ліквідували євреїв. Гуляючи Прагою, я вже не мав краватки, і не хотілося мені бути ані на сантиметр вищим, і не вибирав я готелів, які хотів би купити, минаючи їх на Пржікопах і на Вацлавській площі. Я навіть зловтішався, що моя дорога вперед тепер буде вже тільки моєю дорогою, і тепер я вже не мушу кланятися й молоти язиком, і завжди бути готовим сказати «добр’день», і «добр’полуд’нь», і «добр’вечір», і «цілу’ручки», і тепер я вже не мушу стежити за персоналом, а коли я сам був персоналом, то тільки й стежив за тим, щоб не помітив шеф, що я сів, що закурив цигарку, що взяв шмат вареного м’яса, і я навіть радів, що завтра поїду кудись далеко, далеко від людей, хоча люди там будуть, але там буде й те, про що я, бувало, мріяв, як і всі, хто працює при світлі жарівок, що коли-небудь я подамся на природу, коли-небудь, вже на пенсії, погляну, як виглядає ліс і як виглядає сонце, яке весь день і все життя світить мені в обличчя так, що мені доводиться ховатися від нього під капелюхом або в тіні… коли я був офіціянтом, я любив усіх брамників, усіх двірників і опалювачів центрального опалення, які хоча б раз на день вибігали на вулицю перед будинком і, задерши голову, дивилися з окопів празьких вулиць на смужку неба, на хмари, на те, котра година за природними даними, а не за дзиґарем. І в мене було відчуття, що знову неймовірне стає дійсністю, що воно мене не покинуло, і я в це неймовірне вірив, у цю приголомшливу несподіванку, в цю дивовижу, то була моя зірка, яка вела мене через життя, напевно, лише заради того, аби довести самій собі, що попереду на неї завжди чекає щось вражаюче, і я — у мене повсякчас перед очима сяє відсвіт цієї зірки — я вірив у неї дедалі більше, бо так, як вознесла вона мене аж у мільйонери, так ото зараз, коли я був скинутий з небес додолу, на всі чотири, я побачив, що моя зірка світить мені ще яскравіше, ніж раніше, і лише тепер я можу зазирнути у самісіньке її серце, в серцевину, мої очі від всього того, що я пережив, мусили настільки ослабнути, аби змогти більше витримати і пережити. Мені треба було знесиліти, аби більше бачити і розуміти. Так воно і вийшло! Коли я приїхав на станцію і потім пройшов лісом кілометрів десять пішки, далеко за Красліце, і коли почав уже зневірюватися, то стояв там покинутий мисливський будиночок, і я, коли побачив цей будиночок, то подумав, що здурію від радості, так мене ця лісничівка пройняла, вона залишилася після німців і була такою, якою і уявляє мисливський будиночок людина, яка росла у місті і в місті жила, зачувши, що хтось згадав про «мисливський будиночок». Я сів на лавку під лозами здичавілого винограду, сперся на дерев’яну стіну і наслухав, як цокає всередині лісничівки справжній «шварцвальд» — дзиґар із зозулею, — якого я ніколи не бачив, я чув його дерев’яні механізми і коліщатка, і дзенькіт ланцюжка, ланцюжка, що підтягується гирками, і дивився в просвіт між двома горбами на рівнину, на якій вже не було доглянутих полів, ще коли я йшов, то навздогад визначав, де раніше садили картоплю, де сіяли овес або жито, але все вже заросло так само, як і села, які я проминав, мовби ішов Тамтим світом, зрештою, на розпутті я побачив, що одне село так і називалося… і всюди серед зруйнованих будівель і парканів стирчали могутні здичавілі гілки і пагони дозріваючих порічок, набравшись хоробрості, я хотів, було, увійти до котрогось із будинків, але не увійшов, я зупинявся перед ними в священному жаху, не міг я переступити поріг там, де все розтрощене на друзки, меблі перекинуті, усі стільці мовби хтось поклав на обидві лопатки, пригостивши їх подвійним нельсоном… хтось розрубував сокирою балки, хтось відчиняв сокирою замкнуту скриню… а в одному селі паслися корови, було полуднє, і корови верталися додому, я йшов за ними, і корови пройшли алеєю поміж старих лип, а з-за них випірнула вежа барокового замку… а коли дерева розступилися, то відкрився красивий замок з дахом, викладеним квадратиками невипаленої смальти, напевно, ренесанс, подумав я, і корови увійшли крізь висаджені ворота до замку, а я йшов за тими коровами, може, вони заблукали, казав я собі, але ті корови мали у замку хлів… велика рицарська зала, до якої вели широкі сходи, і корови стояли на другому поверсі в тій залі під кришталевою люстрою і красивими сценами з життя пастухів, але все намальовано було так, ніби відбувалося десь у Греції, бо жіночі й чоловічі постаті були вбрані не по тутешній погоді, то мусило відбуватися десь на півдні Європи або ще далі, в Землі Обітованій, бо увесь одяг був схожий на той, який на іконах носив Ісус Христос і люди, які з ним жили у ті часи, і ще там були між вікнами великі дзеркала, і ті корови не без задоволення довго розглядали себе, і я навшпиньки спустився сходами по коров’ячих пляцках, і побачив, що це, напевно, початок того майбутнього, коли неймовірне стає дійсністю. Я теж вважав себе за обраного, бо розумів,
