Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

і не задирав голови, щоб бути на пару сантиметрів вищим, мені було байдуже, я навіть не прагнув дорівнятися до власників готелів, мільйонерів, я так якось зів’яв і дивився на ту гостину з іншого боку, без інтересу приносив страви, хоча разом зі мною в залі були пан готеляр Шроубек і пан Брандейс, також у фраках, і коли я пригадав свій готель «У розколині», то не відчув жалю, що він уже не мій, як про це мені повідомили, бо та вечеря була взагалі сумна, усі були сумні й статечні, ніби на справжній Таємній Вечері, яку я бачив на іконах, і тут, у трапезній, на всю стіну висів образ Таємної Вечері, на закуску ми їли омарів і запивали південноморавським білим вином, і поступово, спочатку лише я, потім і решта, піднімаючи очі до того образу, дедалі більше ставали схожі на апостолів, і коли принесли печеню а-ля Строґанофф, почала нами оволодівати меланхолія, таке собі весілля у Кані Галилейській з тої нашої вечері вийшло, і що більше мільйонери пили, то ніби тверезішими ставали, а за кавою й коньяками стало зовсім тихо, і міліціонери, які мали свій стіл, а то був стіл, за яким раніше їли викладачі й професори духовного училища, і ті зробилися сумні, бо знали, що в цю північ ми бачимося востаннє, що й для них це був прекрасний час, деякі бажали б тут бути цілу вічність… Відтак раптом з монастиря, де з тридцяти ченців залишили одного кульгавого послушника, пролунав дзвін, що скликає на опівнічну месу, це кульгавий брат почав службу для мільйонерів-католиків, зібралося їх у каплиці лише кілька, вже мали спаковані валізи й клунки, раптом кульгавий послушник з чашею в руках благословив хрестом вірних, потім відклав чашу, ні з того ні з сього підняв руки, і орган загримів, і послушник почав співати «Святий Вацлаве, князю чеської землі»… навіть до трапезної долинав його голос і гуркіт органу, поглянули ми, католики й некатолики, на образ Таємної Вечері Бога, і так воно усе якось збіглося з нашим сумним і тужливим настроєм, що ми почали підводитись один за одним, відтак цілими групами… побігли через двір у відкриті ворота на жовте світло свічки, вбігли до каплиці і не вклякали, а падали на коліна, ба ні, не падали, ми були повержені чимось, що виявилося дужчим за нас, мільйонерів, щось у нас самих, що сильніше навіть за гроші, щось, що чекає і возноситься тут уже тисячу років… «не дай загинути нам, ані тим, що по нас»… ми співали, вклякнувши, дехто падав долілиць, я стояв на колінах і бачив ті обличчя, це були зовсім інші люди, я їх би вже не впізнав, у жодному обличчі не проглядалися риси мільйонерів, але всі ці обличчя були мовби осяяні чимось вищим і прекраснішим, тим найпрекраснішим, що має людина… і кульгавий послушник теж начебто вже не кульгав, а те його кульгання було таке, ніби він волочив за собою важкі крила, у своїй білій рясі він скидався на янгола, що кульгав під вагою свинцевих крил… той послушник, коли ми отак стояли на колінах… і цей брат підняв чашу і благословляв нею нас, і коли він отак нас поблагословив, то пройшов із золотою чашею в руках межи вкляклими і попрямував через двір, і в нічній темноті його ряса світилася, як світився фосфором костюм артиста, що робив сальто і летів на ролику зі скелі в озеро готелю «У розколині», аби вода його ковтнула, як ковтав цей послушник святе причастя, коли благословляв нас хрестом… Потім годинник пробив дванадцяту і ми почали прощатися, проходили через відкриті ворота, міліціонери і їхній начальник кожному сердечно стискали руку, усі вони були шахтарями з Кладна, а ми розчинялися в пітьмі і трюхикали до вокзалу, бо бурсу розпустили і нам сказали, щоб ми розходились додому, нема різниці, хто отримав десять років чи лише два, чи мав хто десять мільйонів, чи тільки два мільйони… а я цілу дорогу думав про двісті пар голубів, як о другій годині вони будуть чекати, а я не прийду. І так ото я їхав з головою, повною голубів, їхав додому, але не в Прагу, а до готелю «У розколині», я ступав по стежині, а небавом міг би вже бачити за лісом освітлений готель, проте там було темно… Коли я підійшов до скульптур і дробарок для каміння, то навіть не злякався, готель стояв замкнений, в’їзні ворота зачинені, нові, з дощок збиті ворота хтось закрив на великий висячий замок. Я обійшов паркан і з пагорба розквітлого вересу спустився в середину каменярні. Всюди панував безлад, крісла забруднені, погнуті… я взявся за клямку в кузню, було відкрито. Ресторації як не бувало, все кудись вивезли, тільки в горні ще тліло багаття, а від кухонного начиння зосталася лиш пара звичайних кавових горняток… з кожним кроком я з якоюсь дивною радістю переконувався, що вже нема того чудового готелю «У розколині», за який сам Стейнбек хотів виписати мені чек на п’ятдесят, на шістдесят, на вісімдесят тисяч доларів, але я цього не зробив, і добре, що не зробив, і також добре, просто прекрасно вийшло, що коли вже я не можу бути тут господарем, то нехай піде зі мною і цей готель, з якого влаштували якийсь басейн, бо замість рушників висіли купальні простирадла і на дроті, напнутому від рогу до рогу, висіли плавки… І ще щось, чого тут раніше не було, і я відразу помітив, що до стелі горизонтально підвісили голий жіночий манекен з вітрини якогось ательє… Я піднявся по сходах, зникли килими, зникли й скляні канделябри над кожними дверима. Я взявся за клямку, двері відчинилися, я роззирнувся, засвітив, але номер виявився порожнім, і я завмер з думкою, що хай усе буде так, як я залишив, і добре, що, по суті, разом зі мною зник і увесь готель «У розколині», і ні в кого вже не стане сил зробити його таким, яким зробив його я, тільки в спогадах, ті, хто його бачив, якщо їм захочеться або під враженням хвилини, можуть пригадати, як тут було, або розмістити тут свою мрію, свій готель «У розколині», або зустрічатися в моєму готелі з найкрасивішими дівчатами, або кожен мій гість може з’їхати в мріях на тому ролику з сімдесятиметрової висоти і посеред озера відпустити його, на секунду завмерти і потім головою вниз летіти до самого плеса, або