Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

їм було про що побалакати, пан професор починав розповідати, ледве прокинувшись, і, хоч би куди йшов, то завше настроювався, як би то краще спсячити цю дівчину, котра погарнішала, і як її ще дужче й дужче здивувати черговими подробицями, які йому доводилося готувати наперед, бо, як я бачив, він закохався в неї на цьому пустищі не на життя, а на смерть, а оскільки я колись обслуговував ефіопського імператора, то зрозумів, що ця дівчина буде його долею, хоча колись його кине, коли дізнається все, чого знехотя навчилася, і що її одного дня осяяло, і завдяки чому вона стала красивою… одного вечора вона повторила зовсім в іншому значенні, а не в тому правильному, те, що пан професор колись сказав їй, певну цитату Арістотеля, якому докоряли, що він обікрав Платона… і Арістотель сказав, що лоша, виссавши молоко, брикне кобилу. Так, владнав я останні формальності з моїм останнім місцем праці, яке вважав, що буде останнім, і воно, либонь, останнім і буде, адже я себе знав, я ж обслуговував ефіопського імператора, і отако йшов я собі на вокзал, а навпроти Марцела, задумана, з волоссям, стягнутим у кіску, а та косичка була перев’язана ліловою стрічкою, вона йшла замислена, а я дивився на неї, але вона пройшла повз мене, як сновида, перехожі озиралися на неї, як і я, під пахвою вона тримала книжку, та колишня дівчина з шоколадної фабрики «Оріон» Маршнера… викрутивши голову, мені вдалося прочитати, що назва тієї книжки «Histoire du Surréalisme», і вона йшла собі, а я засміявся і з’явилося у мене бажання розвернутися, я уявив цю уперту і грубу дівку, яка розмовляла з професором так, як звикла у своєму Кошіржі[39], дівку, яку професор навчив усього, що личить дамі… тепер вона пройшла повз мене, як варварська поглиначка університетської бібліотеки, і я достеменно знав, що ця дівчина не буде щаслива, що її життя буде сумно-прекрасним, що життя з нею для чоловіка буде мукою, та водночас і наповнене змістом…

Та Марцела, дівчина з шоколадної фабрики «Оріон» фірми Маршнера, часто уявлялася мені такою, якою я зустрів її, з книжкою під пахвою, я думав про цю книжку, про те, що, мабуть, перетекло з її сторінок у цю замислену і вперту голову, і взагалі я бачив лише цю голову з красивими очима, які ще торік не були красиві, але то все той професор, він зробив з тієї дівчини красуню з книгою, я бачив, як її пальці побожно й шанобливо розкривають обкладинку, чисті пальці беруть сторіночку за сторіночкою, наче оплатку для святого причастя, я бачив, як, перш ніж узяти книгу, вона йде мити руки, бо вона несла цю книгу неабияк, сам спосіб, яким вона несла її, бив у очі своєю шляхетною і шанобливою святістю, так, як тоді вона крокувала в задумі, скидаючись на музичну резонансну ялину, вся її приваба була усередині, зсередини через камертон очей ця музика виявляла відгомін в очах того, хто здатний бачити її такою, якою вона несподівано стала, в яку перевтілилась, мовби з горла пляшки інша сутність речі перетекла в інший бік, всередину, і та інша суть речі була прекрасна. І при кожному спогаді про те, як ішла ця дівчина з шоколадної фабрики, я обкладав її, а якби міг, то й справді усю її обклав би пелюстками й квітами півоній, я обклав би її голову ялиновими й сосновими гілочками, і опалим листям омели, я, котрий бачив у жінок тільки ту частину, що від пояса додолу, ноги й живіт, я завдяки цій дівчині підняв свої очі і свою пристрасть догори, до красивої шиї і красивих рук, що відкривали книгу, до очей, з котрих струмує та краса, яку вона здобула тією своєю переміною і яка цілком щиро розливалася по всьому дівочому обличчі, у кожній зморшці, у примруженні очей, у легкій усмішці і в підкресленому потиранні носа зліва направо звабливим вказівним пальчиком, усі ці деталі обличчя олюднені французькими словами й французькими фразами, а відтак розмовою, і, нарешті, заглибленням у складні, але прекрасні вірші красивих молодих чоловіків, поетів, які виявляли людський чар, — це все стало для мене дійсністю, коли неймовірне здійснилося… дівчина з шоколадної фабрики «Оріон» Маршнера, її голівку я обрамовував усіма квітами Святої Богородиці, які вигадав для неї, аби її прикрасити… Цілу дорогу в потязі я думав про цю дівчину, усміхався, сам ставав нею, на всіх вокзалах, на всіх рухливих стінках вагонів, що їхали або стояли на найближчих коліях, я подумки приклеював плакат з її зображенням, я навіть сам себе хапав за руку і пригортав її до себе, мовби тримав її руки, я роззирався по обличчях попутників, ніхто не міг зрозуміти, що везу я з собою і в собі, ніхто з мого обличчя не здогадався б, що саме я везу з собою, і коли я вийшов на останній станції і потім ще їхав автобусом по красивих місцях, таких схожих на ті, де я валив резонансні ялини, які спочатку обкладав високо настеленими гілками, ніби перинами, я малював і домальовував портрет дівчини з фабрики «Оріон» Маршнера, я бачив її, бачив, як знайомі покрикують на неї, як ставляться або прагнуть ставитися так, як ставилися до неї, коли вона вирушала в бригаду, як вони прагнуть, аби вона розмовляла з ними так, як колись, лише животом і ногами, лише усім тим сподом, який відділяє тонка ґумка на її майточках, і ніхто не розуміє, що вона віддала перевагу тій частині тіла, яка височить над цією розділовою ґумкою… І ось я вийшов з автобуса в Срні, запитав, де контора ремонту доріг, і зголосився, що я той, хто буде цілий рік працювати шляховиком де-небудь далеко, майже в горах, на ділянці, де ніхто не хоче бути… І після обіду я отримав коника і воза, мені порадили, щоб я купив козу, і подарували вівчура, з яким я хутко заприязнився, вгостивши салямі, і ось я неквапно їхав возом по дорозі, яка без кінця полого піднімалася вгору, мені відкривалися пейзажі з могутніми ялинами й високими соснами, які змінювалися молодняком і чагарниками за зруйнованими парканами і плотами, що розсипалися, як сухий пірник, штахети повільно гнили і перетворювалися на гумус, з якого зростала малина і хижі пагони ожини, я крокував поруч з коником, що покивував головою, то був такий кінь, як у шахтах, гадаю, той коник, мабуть, мусив працювати десь під землею, бо мав