Країна снігу (збірка) - Ясунарі Кавабата
Вона рідко докоряла йому чимось несподіваним, а зачіпала в його серці ті струни, які викликали огиду до самого себе.
От і цього вечора, сповістивши про одруження Юкіко й Фуміко, вона стежила, як Кікудзі сприйме новину. «Навіщо воно їй?» — подумав Кікудзі й вирішив пильнуватися. Якщо Тікако раніше хотіла поєднати його з Юкіко, а Фуміко відсторонити, то чого вона лізе йому в душу тепер, коли дівчата повиходили заміж?..
Кікудзі подумав, що слід би ввімкнути світло у вітальні й на галереї. Незручно сидіти з Тікако в темряві — не такі вони й близькі люди. От нахаба! Навіть сад приточила!.. Кікудзі пропустив повз вуха її зауваження і вмикати світло полінився.
Тікако теж не ворухнулася з місця, хоча відразу, як тільки з’явилася на галереї, нагадала про темряву. Раніше вона радо допомагала в дрібницях. А тепер… Невже вона втратила інтерес до нього? Може, виною цьому старість?.. Чи Тікако загордилася тим, що зажила слави уроками чайної церемонії?..
— Коли я була в Кіото, Оідзумі доручив мені одну справу… Вона мене не зачіпає, я тільки передаю його слова… Так от, якщо ви будете продавати чайне начиння, то, будь ласка, довірте йому це діло. — Тікако говорила спокійно. — Навіть якби ви зібрали всі сили й розпочали життя наново тепер, коли втратили Юкіко-сан, то все одно чайний посуд вам ні до чого. Жаль, що я вже не буду вам потрібна, як колись батькові… Коли б я не провітрювала чайного павільйону, він давно б запустів.
«Ого, як завернула!» — подумав Кікудзі.
Куди вона хилить, було зрозуміло.
Коли їй не вдалося одружити його з Юкіко, вона, мабуть, вирішила перед остаточним розривом спільно з торговцем виманити в Кікудзі за безцінь чайне начиння.
А втім, Кікудзі не розгнівався, а навіть відчув полегкість.
— Я збираюсь продавати й дім, отож незабаром звернуся до нього.
— Що не кажіть, а на душі спокійніше, коли довіришся знайомій людині. — І додала: — Колись Оідзумі був у вас частим гостем.
«Тікако знає краще за мене, що батько залишив після себе. Мабуть, заздалегідь усе підрахувала», — подумав Кікудзі.
Він поглянув у бік чайного павільйону, перед яким ріс великий олеандр, весь у білому цвіту.
З нічної пітьми виступали тільки плями того цвіту, небо й дерева зливалися в одну суцільну темну завісу.
II
Наприкінці робочого дня, коли Кікудзі збирався виходити з контори, його затримав телефонний дзвінок.
— Це я, Фуміко, — почувся у трубці тихий голос.
— Алло… Мітані слухає…
— Це я, Фуміко.
— A-а, це ви…
— Пробачте, що потурбувала вас на роботі… Інакше я не встигла б…
— А що таке?
— Я послала вам листа, та, здається, забула наклеїти марку…
— Он як? Я ще не мав приємності його одержати.
— Я купила на пошті десять марок, послала листа, а коли повернулася додому, дивлюсь — аж усі марки при мені. Бачите, яка я неуважна. Думаю, треба попросити вибачення, поки лист не дійшов…
— Та чи варто зважати на таку дрібницю! — відповів Кікудзі й подумав, що той лист, певно, сповіщав про шлюб. — Лист з приводу радісної події?
— Що?.. Я завжди розмовляла з вами по телефону, а оце вперше написала листа… Довго вагалася — посилати чи ні… От і забула наклеїти марку.
— Звідки ви дзвоните?
— З автомата біля токійського вокзалу. Тут черга, люди ждуть.
— З автомата? — здивувався Кікудзі. — А вас можна поздоровити?
— Ага… нарешті… Від кого ви довідались?
— Курімото сказала.
— Курімото-сан? А вона від кого?.. Жахлива людина!..
— Тепер вам навряд чи доведеться зустрічатися з нею… Пригадуєте, коли ми востаннє говорили по телефону, в трубці було чути шум дощу?..
— Так, ви вже казали… Я тоді саме перебралася до подруги й вагалася, сповістити вас чи ні… Як і тепер.
— От добре, що ви самі дали про себе знати! Я теж вагався — поздоровляти чи ні, — коли Тікако принесла цю звістку…
— Знаєте, сумно, коли тебе вважають пропалою безвісти.
На останніх словах голос Фуміко стих, як у матері.
В Кікудзі перехопило дух.
— Та було б краще, якби я таки зникла… — Фуміко на мить примовкла, а потім додала: — Я живу тепер у нужденній кімнатці на шість татамі. Знайшла одночасно з роботою.
— Ого!..
— Розпочала працювати в саму спеку, отож так стомлююсь…
— Авжеж… а ще відразу після одруження…
— Що?.. Якого одруження?
— Я вас вітаю!
— Ну що ви!.. Глузуєте?..
— Ви ж нібито вийшли заміж…
— Я?
— Хіба ні?
— Та що ви!.. Як я могла б… у такому стані?.. Щойно мама померла, а я…
— Воно так, але…
— Це вам Курімото-сан сказала?
— Ага.
— Навіщо? Не розумію?.. І ви, Мітані-сан, повірили?
Фуміко наче питала саму себе.
Кікудзі раптом рішуче сказав:
— Це не телефонна розмова. Ми не могли б з вами зустрітися?
— А чого ж…
— Підождіть біля токійського вокзалу, я зараз приїду.
— Так, але…
— Ви хочете десь-інде?
— Я не хочу чекати надворі. Краще я прийду до вас додому.
— Може, разом поїдемо?
— Тоді доведеться чекати вас на вулиці.
— А ви б не зайшли до мене… на роботу?
— Ні… Я приїду до вас додому.
— Нехай так. Я теж скоро буду. Якщо приїдете раніше, почекайте мене у вітальні.
Якщо Фуміко сяде на електричку, то прибуде раніше за нього. Кікудзі подумав, що дівчина могла їхати в тому самому вагоні, й узявся шукати її очима на пероні, коли вийшов з вагона.
Фуміко справді приїхала раніше.
Служниця сказала, що вона в саду. Кікудзі обійшов будинок і побачив Фуміко, що сиділа на камені в затінку олеандра.
Після останніх відвідин Тікако служниця поливала сад перед тим, як Кікудзі повертався з роботи. Садова колонка, як виявилось, була справна.
Камінь, на якому сиділа Фуміко, знизу був мокрий.
Білий і червоний олеандр… Червоний цвіт на тлі цупкого зеленого листя, здавалось, палав вогнем, а білий — дихав прохолодою. М’яко погойдуючись, біле суцвіття огортало Фуміко з усіх боків.
І вона була біла — в білому бавовняному платті з синьою облямівкою по берегах коміра й кишень.
Призахідне сонце пробивалося крізь листя за плечима Фуміко й падало Кікудзі під ноги.
— Ласкаво прошу! — приязно мовив Кікудзі, підходячи до гості.
Фуміко не встигла привітатися першою й сказала:
— Вибачте, що подзвонила вам на роботу…
Вона підвелася, відвівши назад одне плече, ніби побоювалась, що Кікудзі схопить її за руку, як тільки підійде ближче.
— Ви по телефону таке
