Країна снігу (збірка) - Ясунарі Кавабата

— А от мама ставила квіти, — сказала Фуміко.

— Аж не віриться, що перед нами «сіно» вашої матері! Гадаю, вона сама була б цьому рада.

Невже Тікако глузує?

Фуміко спокійно відповіла:

— У матері він був як ваза для квітів… Що ж до мене, то я полишу займатися чайною церемонією.

— Не кажіть!.. — Тікако оглянулася. — Мені здається, я відразу заспокоююсь, щойно переступаю цей поріг. А я ж відвідала не один такий павільйон. — Вона звернула погляд на Кікудзі. — Кікудзі-сан, наступного року минають п’яті роковини з дня смерті вашого батька. Влаштуйте цього дня чайну церемонію.

— Треба подумати… От було б кумедно поставити перед гістьми не справжнє чайне начиння, а підробки!

— Що ви кажете! Серед посуду вашого батька немає жодної підробки.

— Справді? Все одно було б кумедно! Чайна церемонія з підробками… — Кікудзі звернувся до Фуміко: — Мені здається, наче в цьому павільйоні завжди витає запах цвілі й отруйних випарів. То, може, чайна церемонія з підробленим посудом розжене цю отруйну атмосферу. Після таких поминок я розпрощаюся з чайною церемонією. Зрештою, я й раніше не цікавився нею…

— Ви хочете сказати, що вам обридло, коли стара Курімото приходить провітрювати чайний павільйон?

Тікако заходилась перемішувати чай.

— Таки правда ваша!

— Бувши вами я б не поспішала. Спочатку заведіть нових друзів, а вже тоді поривайте з давніми.

Показуючи очима, що все готово, Тікако поставила перед Кікудзі чашку.

— Фуміко-сан наслухається ваших жартів і подумає, що «сіно» — пам’ятка про матір — потрапила в погані руки. Коли я дивлюсь на цей глечик, мені здається, ніби на ньому відбилося обличчя вашої матері.

Кікудзі поставив чашку на тацю і глянув на «сіно».

Що вона там побачила?.. На чорній лакованій покришці видно скоріше її власне обличчя.

Фуміко сиділа в задумі.

Кікудзі не розумів, чи то стримує вона своє обурення, чи то намагається не помічати Тікако?

Дивна річ — Фуміко не виявляла ніякого невдоволення і сиділа поряд з Тікако.

Згадка Тікако про шлюб Кікудзі теж ніби її не зачепила.

Тікако, що здавна ненавиділа пані Оота і її доньку, й тепер намагалась образити Фуміко, та дівчина не сердилась.

Мабуть, вона поринула в таку безпросвітну тугу, що образи пролітали повз її вуха… А може, приголомшена материною смертю, вона піднеслася над мирською суєтою?.. Або ж, успадкувавши від матері чисту душу, не вміє опиратися ні собі, ні комусь іншому.

Але ж і він, Кікудзі, не дуже намагався захистити Фуміко від дошкульних випадів Тікако…

Спіймавши себе на цій гадці, Кікудзі подумав, що й він — дивна людина.

Та найстрашнішим було те, що Тікако сидить і спокійно сьорбає чай.

Тікако вийняла годинника з-за обі.

— Цей годинничок не годиться для короткозорих… Кікудзі-сан, ви б не віддали мені кишеньковий годинник вашого батька?

— В нього не було такого годинника! — одрубав Кікудзі.

— А я вам кажу, що був! Він завжди носив його при собі. Навіть коли навідувався до вас, Фуміко-сан. Правда?

Тікако напустила на себе байдужість.

Фуміко похнюпилась.

— Здається, зараз десять на третю. Стрілки розпливаються… — Тікако заговорила різко й діловито. — Інамура-сан організувала для мене групу. Сьогодні о третій перший урок. Перед тим я зайшла сюди одержати вашу відповідь, Кікудзі-сан.

— Будь ласка, передайте Інамура-сан, що я рішуче відмовляюсь, — сказав Кікудзі.

— Так-так… Отже, рішуче відмовляєтесь… — Тікако намагалась перевести його відповідь на жарт. — А я сподівалася проводити тут свої заняття.

— Порадьте Інамура-сан купити мій будинок. Я все одно найближчим часом продам його…

Не звертаючи уваги на Кікудзі, Тікако обернулася до Фуміко.

— Фуміко-сан, а ви не збираєтесь додому? Може, підемо разом?

— Гаразд.

— Я зараз швиденько попораю.

— Дозвольте вам допомогти.

— Як хочете…

Не чекаючи на Фуміко, Тікако подалася за сьодзі мити посуд.

Звідти долинув плюскіт води.

— Фуміко-сан, чого вам спішити? Не йдіть з нею, — прошепотів Кікудзі.

Фуміко похитала головою:

— Мені страшно.

— Вам нічого боятись.

— А я все одно боюсь…

— Тоді вийдіть з нею, а на півдорозі придумайте щось і поверніться назад.

Фуміко знову похитала головою і встала, розгладжуючи ззаду складки тонкого літнього плаття.

Кікудзі простяг до неї руку.

Йому здалося, що Фуміко от-от упаде. Фуміко зашарілася.

Коли Тікако запитала її про кишеньковий годинник, вона ледь почервоніла, а тепер сором розцвів на її обличчі гарячим рум’янцем.

Фуміко пішла мити «сіно».

— A-а, принесли мамин глечик, — почувся з-за сьодзі хрипкий голос Тікако.

ПОДВІЙНА ЗІРКА

І

До Кікудзі завітала Тікако й повідомила: «І Фуміко, і донька Інамурів повиходили заміж».

Тієї літньої пори о пів на дев’яту надворі ще було видно. Кікудзі повечеряв і, прилігши на галереї, милувався світлячками в клітці, що їх купила служниця. Непомітно їхнє сяйво пожовкло — сонце опустилося за обрій. Та Кікудзі не вмикав світла.

Взявши на кілька днів відпустку, Кікудзі навідався до свого приятеля, що жив на дачі біля озера Нодзіріко, й тільки сьогодні повернувся додому.

Приятель був жонатий і мав дитину. Кікудзі, незвиклий до малечі, ніяк не міг визначити, скільки ж їй місяців і чи велика вона для свого віку, отож просто для годиться сказав:

— Чималенький!

— Та де там! Народився таким слабеньким, що жаль було дивитися. Тільки останнім часом трохи вилюднів… — відповіла приятелева дружина.

Кікудзі помахав рукою перед очима маляти.

— А чому воно не моргає?

— Бачити то бачить, але моргати йому ще рано. Це прийде пізніше.

Він гадав, що дитині місяців п’ять, а виявилося, що тільки три. Лише тепер Кікудзі зрозумів, чому в матері таке бліде обличчя і рідке волосся. Адже вона недавно оклигала після пологів.

Знайоме подружжя віддавало дитині всю душу, не спускало з неї очей, і Кікудзі почувався самотнім і зайвим. Та тільки він сів у поїзд, як перед очима постав лагідний образ змарнілої, сама шкіра й кістки, жінки з немовлям на руках. Приятель увесь час жив разом з батьками, і лише тепер, після народження маляти, молода жінка була наодинці з чоловіком. Дача на березі озера, напевне, здавалася їй раєм.

І ось тепер, відпочиваючи на галереї, Кікудзі згадував ту жінку з щемливим, майже священним почуттям.

Саме тоді й нагодилася Тікако.

Вона нецеремонно зайшла на галерею і сіла біля Кікудзі.

— Що це з вами?! В такій пітьмі… Ох, ці мені одинаки! Як ляжуть відпочити, то й світла нікому запалити.

Кікудзі підтяг ноги, зігнув їх у колінах, якийсь час так полежав, потім неохоче сів.

— Та лежіть собі! — Тікако простягла руку, ніби хотіла стримати Кікудзі, а вже тоді за