Країна снігу (збірка) - Ясунарі Кавабата
«Ти сама товстошкіра!» — думав Кікудзі й мовчав.
— Кікудзі-сан, і ви з дому виїжджали? Були на берегах Нодзіріко?
Вона наперед знала відповідь, бо мала звичку — розпитати про все служницю, а тоді заявитися в кімнату без запросин.
— Щойно повернувся, — різко відповів Кікудзі.
— Я приїхала кілька днів тому, — незворушно сказала Тікако. — А коли приїхала, то побачила, що сталося непоправне. Просто жах! Я так прорахувалась, що соромно дивитися вам у вічі!
І додала, що донька Інамурів вийшла заміж.
Добре, що на галереї було темно — Кікудзі міг не приховувати подиву, що відбився на його обличчі. Однак голос його прозвучав цілком спокійно.
— Он що… І коли?
— Ви так спокійно питаєте, мовби йдеться не про вас, — поглузувала Тікако.
— Я ж вам не раз і не два казав, що відмовляюсь від Юкіко.
— Все це пусті балачки! Ви з самого початку вдавали, що вона вам не подобається. Ви просто хотіли позбутися надокучливої старої Курімото. Хай, мовляв, не пхає носа в чужі справи!
— Та що ви кажете! — глузливо пирхнув Кікудзі.
— А все-таки Юкіко-сан вам подобається.
— Що й казати, гарна дівчина…
— Я відразу догадалася…
— Якщо дівчина гарна, то це ще не означає, що обов’язково треба з нею одружитися.
Так чи інакше, а звістка про одруження Юкіко вразила Кікудзі в саме серце, й він жадібно, немов тамуючи спрагу, намагався викликати в пам’яті її образ.
Кікудзі бачив Юкіко лише двічі.
Вперше — на чайній церемонії в храмі Енгакудзі. Тікако навмисне веліла Юкіко виконати чайний обряд, щоб Кікудзі міг її добре роздивитися. В його уяві виринула зграбна постать дівчини, її стримані, граціозні рухи, легка тінь листя на сьодзі й м’які відблиски світла на святковому кімоно та волоссі. Виразно бачив він червону серветку й рожеве крепдешинове фуросікі з білими журавлями. Лише одного він не міг пригадати — її обличчя.
Вдруге Кікудзі бачив її в себе дома. І тоді Тікако влаштувала чайну церемонію. А наступного ранку йому здавалося, ніби в чайному павільйоні витає аромат Юкіко. Як зараз, Кікудзі бачив перед собою обі з вибитими на ньому боровими півниками. Його пам’ять схопила окремі деталі її вбрання, а от обличчя не зберегла.
А втім, Кікудзі не міг пригадати навіть своїх недавно померлих батьків. Тільки по фотографії він згадував — справді, вони були такими… Певно, чим рідніша й ближча тобі людина, тим важче оживити в серці її образ. Мабуть, у нашій пам’яті легко закарбовується тільки погане.
Очі й щоки Юкіко були для Кікудзі невловимі, як світло, зате родима пляма на грудях Тікако набрала в його уяві конкретного, як ропуха, вигляду.
Хоча на галереї було темно, Кікудзі здогадувався, що на Тікако довге спіднє кімоно з конопляного крепу. З-під такої тканини навіть при світлі нічого не побачиш. Та Кікудзі бачив родиму пляму. І саме тому, що навколо була темрява.
— Кікудзі-сан, як же так? Ви кажете, що Юкіко гарна дівчина, і самі ж випускаєте її з рук. Такої, як вона, не знайдете на цілому світі, хоч би все життя шукали… Як це ви не розумієте такої простої речі? — докоряла Тікако. — Ви молодий, недосвідчений, і ніщо вас не обходить. Та зрозумійте, що один необачний крок змінив долю двох людей — вашу і Юкіко-сан. Вона відчувала до вас прихильність. А ви… Якщо вона буде нещасною за іншим, то в цьому й ваша провина…
Кікудзі промовчав.
— Гадаю, ви встигли добре пізнати її. То невже вас не гризтиме сумління, якщо через кілька років Юкіко-сан згадає про вас і пожалкує, що ви не одружилися з нею?
Голос Тікако був просякнутий отрутою.
Якщо Юкіко вийшла заміж, то навіщо Тікако так розпинатися?
— О, світлячки! Такої пори? — Тікако витягла шию. — Скоро настане час осінніх комах. Невже світлячки ще не відійшли? Наче привиди!
— Служниця купила, — пояснив Кікудзі.
— Від неї такого слід сподіватися. Та якби ви, Кікудзі-сан, цікавилися чайною церемонією, то так не схибили б. Ви мусили б знати, що в Японії кожному своя пора року.
Після такого закиду Кікудзі здалося, що світлячки мерехтять якимось неземним, незвичайним світлом. Він раптом згадав, що на березі озера вже дзижчали осінні комахи. Дивна річ — як світлячки дожили до цих пір?
— Якби ви були жонаті, то, мабуть, не пустили б у кімнату цього сумного символу пори року, що минула… — Тікако перейшла на задушевний тон. — А я от думала виконати обов’язок перед вашим батьком — висватати вам доньку Інамурів!
— Обов’язок?..
— Так, обов’язок… Та поки ви вилежувалися в темряві й милувались світлячками, і Фуміко вискочила заміж.
— Коли?
Ця звістка приголомшила Кікудзі більше, ніж заміжжя Юкіко. Йому здалося, ніби земля тікає з-під ніг. Кікудзі заскочили зненацька. Тікако, певне, на це й розраховувала.
— Я теж довго не могла отямитися, коли дізналась. От тобі й маєш! Наче змовились обидві. Та від молоді всього можна сподіватися… Правду кажучи, я рада за Фуміко — хоч не стоятиме вам на заваді. Та от біда — Юкіко-сан теж віддалася заміж. Я ходила як опльована… І все ваша нерішучість.
Кікудзі все ще не вірив у заміжжя Фуміко.
— Оота-сан весь час стояла вам поперек дороги. Навіть після смерті… Може, хоч тепер її чари покинуть ваш дім. — Тікако поглянула на сад. — Заспокойтесь і візьміться до саду. Навіть у темряві видно, як порозросталися дерева, як там душно й похмуро!
По батьковій смерті минуло вже чотири роки, а Кікудзі жодного разу не запрошував садівника. Справді, дерева розрослися, навіть увечері в саду було так душно, ніби під листям збереглася полуднева спека.
— Мабуть, служниця не поливає? Ви могли б їй сказати, щоб вона пильнувала своїх обов’язків.
— Чого це вас обходить?
Кікудзі невдоволено кривився на кожне слово Тікако і водночас дозволяв їй теревенити про що завгодно. І так бувало завжди.
Вичитуючи йому, Тікако намагалася втертися в довіру і вивідати, що в нього на душі. Кікудзі давно розгадав ці хитрощі. Він відверто
