Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Коли Дарина вийшла й озирнулася, пишний ранок уже розгорявся урочисто на небi й лягав свiжими барвами на гори, на Днiпро. Обрiй в одному мiсцi червонiв яскравим сяйвом, зграї легких хмар, облямованих знизу золотом, нагадували собою казкових птахiв, що летiли в безмежну височiнь; густий туман лежав iще хвилями по долинi, i в ньому немов плавали п’ять золотих хрестiв святої обителi. На горах, на вершинах лiсу, на далекiй смузi Днiпра, на самiй блакитi неба лежав рожевий вiдтiнок, а прозорi яскраво-голубi тiнi, вкупi з ним, надавали картинi якогось чарiвливого освiтлення.
Дарина вставала завжди рано й звикла вже до краси i вранiшнiх, i вечiрнiх годин у своєму поетичному куточку, але сьогоднiшнiй свiтанок справив на неї нове, сильне враження. Вона спинилася пiд липою, над краєм улоговини, яка збiгала вниз, де клубочився бiластий туман, i не могла одiрвати очей вiд нiжних пiвтонiв серпанку, що повив далину, серед якої вогненною стрiчкою починав палахкотiти Днiпро.
Дарина глибоко вдихала свiже, бадьорливе повiтря, i нiчний примарний смуток танув у її серцi разом з нiчними тiнями, поступаючись мiсцем свiтлому настрою дня; а коли бризнули з випливаючого вогненного диску блискотливi променi й розсипалися рубiновими iскрами по верхiв’ях дерев, то у неї в серцi теж спалахнуло щось радiсним полум’ям…
Дiвчина згадала, що вона не потурбувалася звечора про Найду: нi коня не звелiла приготувати йому, нi снiданку… Ще, чого доброго, бiдолашний чернець пiде пiшки в Печери, а до них вiд хутора добра миля. їй стало нiяково й прикро за таку негостиннiсть, i вона поспiшила виправити свiй недогляд. Озирнувшись на будинок, вона перебiгла поглядом по квiтнику: оббризканi вранiшньою росою, неначе повми-ванi, квiти весело пiдводили свої яскравi голiвки й вабили до себе. Дарина спокусилася й нахилилась нарвати собi пучечок чорнобривцiв, нагiдок, горошку, левкою й гвоздик. Раптом почулися кроки. Дiвчина пiдвела голову: до неї наближався, глибоко задумавшись, її вчорашнiй гiсть, чернець Найда; вiн, мабуть, не бачив її i повiльно йшов повз грядку, де вона рвала квiти.
Зустрiч з ченцем обрадувала, але разом з тим i збентежила панну.
— Я рада, що велебний пан iще не поїхав, — весело заговорила Дарина, пiдводячись назустрiч сторопiлому й нiби заскоченому зненацька ченцевi. А втiм, i сама вона, незважаючи на бажання надати своєму голосу безтурботного, грайливого вiдтiнку, вiдчула одразу збентеження в серцi, яке залило гарячою хвилею її щоки. — Я забула вчора сказати челядi, щоб приготували тобi снiданок i коня: це менi цiлу нiч не давало спокою.
— Чи вартий я того, щоб вельможна панна турбувалася про мене, — вiдповiв Найда.
Дарина пiшла поруч з ченцем покрученою дорiжкою серед густолистих кущiв бузку й дикого ясмину; дорiжка вела до ганку будинку, що дивився просто на монастир.
— Вельможна панно, — боязко заговорив пiсля довгого мовчання чернець. — Мене страшенно турбує думка… я й залишився, власне, через це… Невже ти зважишся-таки поїхати до Лебединського монастиря?
— Турбує? — спитала Дарина з радiсним подивом i спинила свiй ясний зiр на ченцевi; в очах її променилося стiльки тепла, що вiд нього почало поволi червонiти ченцеве обличчя i вiн змушений був нiяково опустити свої очi.
— Атож, турбує, — пiдтвердив вiн, — навiть бiльше… млiє од жаху серце… i не диво: панна дорога всiм… вона — янгол-охоронець нещасних, щира вболiвальниця за долю пошматованої шулiками України… то як же допустити, щоб вона наразила на небезпеку свою ясновельможну милость?
— Спасибi за щирiсть, тiльки твої похвали запалили менi все обличчя вогнем: я їх не варта… Але невже в Лебединi так небезпечно?
— Авжеж… Скрiзь нишпорять зграї розбiйницької шляхти… i панну… особливо саму, без охорони… може спiткати таке лихо… О, не доведи господи — страх подумати.
— Мене не насмiляться зачепити: мiй батько — росiйський пiдданець, i за мене б гвалтiвники вiдповiли перед нашою владою.
— Коли б вони хоч щось поважали в свiтi; але ж для шляхтича нiчого не iснує, крiм сваволi та гвалту… Та коли ти так береш до серця долю жiночої обителi, то напиши листи — я сам одвезу їх, пiдтримаю там дух i надiї…
— Але якщо такi небезпечнi шляхи для мене, то ще небезпечнiшi вони для тебе, — палко заперечила панна. — Схизматського ченця кожен шляхтич вважає за свiй священний обов’язок замучити. Нi, нiзащо я не погоджуся наразити твоє життя на небезпеку.
— Та кому потрiбне це життя, кому воно дороге?
— Менi першiй, — швидко мовила Дарина, але, вiдчувши, що кинула зайве слово, тут же додала, переводячи подих: — I кожному, хто любить народ свiй… Тiльки ти закрився рясою од друзiв i таїш у своєму серцi холод до них.
При цих словах Дарини Найда поблiд i замовк, неспроможний погамувати шалене биття серця: груди його високо пiдiймалися, очi загорiлись вогнем. Десь глибоко на днi серця затрiпотiло щось гаряче, ладне зiрватися з його побiлiлих уст.
Зашарiвшись од хвилювання, Дарина не одривала погляду вiд цього збентеженого, але прекрасного й благородного обличчя, їй здавалося — iще одна хвилина, i вона почує од ченця щось фатальне i таємниче, те, що вiн берiг у своєму серцi пiд складками цiєї холодної ряси… I вiд цього чекання серце її завмерло й спинилося в грудях.
Коли нараз їм заступила дорогу дивна постать.
Дарина мимоволi одсахнулася. Перед нею стояла згорблена, кривобока стара в спiдницi i якомусь драному татарському халатi; голова її була закутана хусткою так що у вузьку трикутну щiлину тiльки визирали блискучi очi та верхня частина гачкуватого носа. По широких плечах i зiгнутому дугою стану можна було судити, що баба замолоду була високого зросту й геркулесiвської будови.
— Ясновельможна панно, багата, вродлива та безталанна! — заговорила стара грубим рипучим голосом. — Дозволь менi свою
