Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Сонце, як і раніше, затоплювало сідловину яскравим світлом, однак температура стрімко падала, і нерухоме повітря поволі впивалось у відкриті ділянки шкіри невидимими жалами.

— Так, — погодився Апшоу, — коли вибралися, було тепліше.

Знову запала мовчанка. Парамонов, чи то мружачись від сонця, чи то кривлячись від болю, що переливався в голові, вивчав поглядом гори на південному заході. На сході, позаду нього, розкинулося малозаселене Тибетське нагір’я, на півночі починалася безлюдна пустеля Такла-Макан[116] — якщо допомога надійде, то лише з півдня чи заходу, від Пакистану. Його роздуми перервав невиразний, неначе розмоклий голос Лоуренса Ґрейса:

— Що тепер? Хтось знає, де ми?

Парамонов мовчав, розуміючи, що їм не сподобається те, що він скаже.

— Ти ж пілот, так? — Анна звела голову й тримала її впівоберту, щоби не сліпило сонце. — Маєш знати, що робити в таких ситуаціях.

Єгор подумав, що пілотів навчають уникати катастроф, а не виживати в горах після того, як літак розбився, але розумів, що її правда: серед тих, хто вцілів, він єдиний усвідомлює, що їм насправді загрожує. Він швидко обстежив задній край носової частини фюзеляжа — багажний відсік під другим аварійним виходом сплющило майже повністю, тож підлога бізнес-класу опинилася за півметра від землі, — а потім зиркнув на Лоуренса.

— Нам із тобою доведеться залізти назад і все там гарно обшукати. Не лише в першому, а й у бізнес-класі також.

— Навіщо?

— Ну, — росіянин зважував, про що можна говорити, а про що краще змовчати, проте думки були неповороткі, а слова вислизали, щойно він намагався скласти з них речення, — ми не ночуватимемо всередині літака. — Він відвернув голову від носової частини й наморщив лоба. Наступна фраза здавалася брилою, яку потрібно виштовхати з рота. — Це небезпечно: рештки літака тримаються на шмарклях, зависли на краю сідла й будь-якої миті можуть зісковзнути в прірву, тобто ми ночуватимемо під відкритим небом, а отже…

Єгор несподівано затих. На ньому була тільки сорочка з коротким рукавом, і холод щосекунди пролазив все глибше під шкіру. Пілот раптом пригадав свого батька — усе, що той розповідав про гори, — й нервово сіпнувся. Невже він приречений пережити те саме? Це якийсь дурнуватий фарс. Парамонов задер голову й утупився в яскраву синяву над головою із таким виглядом, ніби очікував побачити там чиєсь єхидно всміхнене обличчя…

— Отже, що? — озвався Лоуренс.

Росіянин труснув головою, проганяючи спогади.

— Отже, нам знадобиться багато… — фраза тріснула посередині, — різних речей. Насамперед одяг. Ковдри. Холод уб’є нас, якщо ми не придумаємо, як зігрітися.

— Я піду з вами, — мовив Дюк Апшоу.

— Добре. — Парамонов тепер звертався до обох: — Шукайте ковдри, що їх роздавали стюардеси. Вони з поліестру, синтетичні тобто, й тому дуже електризуватимуться, та навряд чи хтось із пасажирів мав із собою щось тепліше за жакети чи легкі кофти. Що більше ковдр, то краще. Можна буде прорізати в них дірку й надягти через голову, як пончо, — тілом прокотилися дрижаки, наче пілота вдарило струмом. — Наступне — вода. — Він знову окинув поглядом рештки носової частини. — Якщо знайдете пляшки, банки чи ємності з водою — власне, будь-що безалкогольне, — забирайте із собою. Насамкінець — ми мусимо зібрати все, що не згоріло й може горіти. Журнали, книжки, гроші, картки з інструкціями… — Росіянин, аби сховати погляд, вдав, що йому щось потрапило в око; тручи його пальцем, він міркував, як пояснити чоловікам, що стояли перед ним, що одяг із померлих був би добрячим паливом для вогнища. Нічого не вигадавши, він лише промимрив: — Ще сумки можете брати, шкіра чи тканина, якщо вогонь розійдеться, також непогано горітиме.

Лоуренс насупився.

— Пригальмуй. — Він стояв обличчям на захід, і під гірським сонцем очі були такими насичено-зеленими, що здавалися твердими. — Ми тут не зимувати зібралися. По нас незабаром прилетять рятувальники.

Правильніше було би змовчати, проте Парамонову несподівано дошкулив безтурботний, надміру самовпевнений тон американця.

— По нас ніхто не прилетить.

Лоуренс пирхнув.

— Та годі тобі. Це міжнародний рейс, і ми…

— Ти десь бачиш посадкову смугу?

Лоуренс змінився на обличчі й роззирнувся з таким виглядом, нібито росіянин повідомив, що за спиною в нього маніяк із занесеним ножем.

— А гелікоптери? — відшліфована зарозумілість поволі випаровувалася з голосу.

Єгор похитав головою:

— Гелікоптери не підіймаються вище за чотири з половиною тисячі метрів.

— Хочеш сказати, що ми… — Лоуренс на мить замовк й оглянув довколишні скелі так, ніби оце зараз збагнув, де вони опинилися, — то ми вище?

Про висоту Парамонов волів згадувати найменше.

— Якщо тут хтось і з’явиться, — повільно, немов розжовуючи кожне слово, мовив він, — то тільки пішки. Рятувальники можуть тільки прийти сюди, але не прилетіти, розумієш?

Лоуренс застиг із роззявленим ротом. За його спиною схлипнула Анна.

— Заспокойтеся. — Парамонов збагнув, що бовкнув зайве. — Двоє диспетчерів стежили за нами на радарах, вони знають, де ми, і я впевнений: рятувальні служби вже споряджають групу для нашого порятунку. Просто ми справді, е-е-м, високо. Мине трохи часу, доки вони сюди дістануться. І нехай вас не вводить в оману це позірне тепло. Ми на південно-західному схилі, нам пощастило, що зараз немає вітру, і сонце світить просто на нас. Щойно воно сяде, температура опуститься нижче від нуля. — Він кинув погляд на Дюка Апшоу, перевів його на Ґрейса та повторив: — Нам потрібні ковдри, вода, а також усе, що може горіти. — Анна продовжувала давитися схлипами. Єгор нахилився так, щоб вона бачила його, й озвався російською: — Успокойся. Всё будет хорошо.

Жінка прикусила губу.

— Я в нормі. — Проте сльози й далі струменіли з очей.

Апшоу наблизився і став майже впритул, так близько, що Єгор відчував тепло його подиху.

— Наскільки ми високо? — ледь чутно запитав кардинал. — Ви ж були в кабіні.

Парамонов хотів сказати, що події, які передували падінню, стерлися з пам’яті, але несподівано усвідомив, що пам’ятає. Він пригадав. Число спалахнуло перед очима, наче його випалили лазером на сітківці. 199. Вони перебували на сто дев’яносто дев’ятому ешелоні[117], коли 777-й зачепив крилом гору. Ось звідки ця задушлива порожнеча в грудях, ось чому після кількох різких рухів у вухах гупають молоти, а небо немовби пливе перед очима.

— Ходімо, — буркнув пілот.

І, розвернувшись, закрокував до фюзеляжа.

18:20

Насамперед Парамонов обійшов носову частину з півдня, щоби з’ясувати, як міцно вона тримається на сідловині. Сплющений салон бізнес-класу вгруз у неглибокому жолобі, проораному під час падіння в суміші каміння та льоду носом літака, зате лівий борт салону першого