Бог Дрібниць - Арундаті Рой
До нього вони подалися в сарі, незграбно шкандибаючи червонястою грязюкою і високою травою (миготлива готлива отлива тлива лива ива ва), і назвалися пані Піллай, пані Еапен і пані Раджаґолапан. Велюта відрекомендувався сам і відрекомендував свого паралізованого брата Куттаппена (хоч той саме міцно спав). Привітав він їх вельми люб’язно. Величав усіх трьох кочаммами і частував свіжим кокосовим молоком. Розмовляв з ними про погоду. Про ріку. Про те, що кокосові пальми, на його думку, з року в рік стають дедалі нижчими. Як і аєменемські пані. Познайомив їх зі своєю непривітною куркою. Показав свої столярські інструменти і вирізав кожному по маленькій дерев’яній ложці.
Тільки тепер, через багато років, Рахель зуміла вже з погляду дорослої жінки оцінити, як гарно повівся тоді з ними Велюта. Зрілий чоловік розважає трьох єнотів, приймаючи їх у себе як справжніх дам. Інстинктивно долучається до їхньої змови, до їхньої вигадки, дбаючи про те, щоб не розвіяти її дорослою недбалістю. Або дорослими почуттями.
Бо ж зовсім не важко зруйнувати історію. Розірвати ланцюжок думки. Знищити фрагмент мрії, яку носять з собою так обережно, ніби вона з порцеляни.
Дати всьому цьому шанс на буття, берегти повсюди, як робив Велюта, — набагато важче.
За три дні до Жаху Велюта дозволив їм нафарбувати йому нігті червоним лаком «Кутекс», який чомусь не припав до смаку Амму. У такому вигляді він і опинився віч-на-віч з Історією, коли та навідалася до них тоді на задній веранді. Доторканні поліціянти дивилися на його руки і сміялися.
— То ти з тих, голубих? — запитав один.
Інший підняв черевик з багатоніжкою, що забилася в борозну на підошві. Була насиченого ржаво-червоного кольору. З силою-силенною ніжок.
З херувимового плеча зісковзнула остання смужка світла. Сад поглинув морок. Цілком. Наче пітон. У домі запалили світло.
Рахелі видно було Есту, який сидів на акуратно застеленому ліжку у своїй кімнаті. Крізь заґратоване вікно він дивився в ніч. Її не бачив, адже вона сиділа надворі, у темряві, і дивилася на світло.
Пара акторів, які потрапили у пастку в незрозумілій п’єсі без жодного натяку на сюжет чи зміст. Сяк-так вони дибають своєю роллю, колихаючи на руках чужу печаль. Горюючи чужим горем.
І не можуть чомусь перейти в іншу п’єсу. Або за помірну плату записатися на прийом до якогось екзорциста, фахівця з заклинання духів, з вигадливим титулом, щоб він посадив їх перед собою і на один з багатьох своїх ладів сказав: «Ви не грішники. Згрішили проти вас. Ви були тільки дітьми і ні на що не могли впливати. Ви — жертви, а не злочинці».
Якби вони могли здійснити такий перехід, це допомогло б. Якби тільки їм пощастило бодай тимчасово переодягнутися у трагічне вбрання жертовності. Тоді вони, можливо, підібрали б собі маски і пройнялися б гнівом через усе, що трапилося. Або постаралися б знайти собі якусь іншу одежу. А згодом, гляди, й зуміли б позбутися спогадів, які невідступно їх переслідували.
Та гнів був їм недосяжний, і не існувало такої маски, яку можна було б надіти на ту річ, що її кожен з них тримав, немов уявну помаранчу, у тій другій, липкій руці. Покласти її було нікуди. Віддати комусь теж не випадало, бо ж вона їм не належала. Залишалося тільки її тримати. Обережно й вічно.
Естаппен з Рахеллю знали, що злочинців того дня було кілька (не рахуючи їх самих). А от жертва — лиш одна. З криваво-червоними нігтями і брунатним листком на спині, завдяки якому вчасно приходили мусони.
Ця жертва залишила після себе в Усесвіті діру, через яку розтопленою смолою полилася темрява. У тій дірі зникла невдовзі і їхня мати, навіть не обернувшись, щоб помахати їм на прощання. Вони ж залишилися позаду вертітися навколо власної осі, ніби кораблі, що зірвалися з якоря. У просторі, де зовсім немає на що опертися.
Через кілька годин зійшов місяць, змусивши безпросвітного пітона відригнути те, що він був проковтнув. Навколо знову виник сад. Вернувся цілим і неушкодженим. Разом з Рахеллю, яка в ньому сиділа.
Вітер повіяв з іншого боку і приніс барабанний бій. Наче дар. Наче обіцянку оповідки. Колись давно, говорив він, жив собі та був один…
Рахель підвела голову і прислухалася.
Ясної ночі звук ченди[48] розносився навколо аєменемського храму на добрий кілометр, звіщуючи виставу катакалі.
Рахель вирушила туди. Її вабили спогади про стрімкі дахи та білі стіни. Про запалені латунні лампи і темну, просякнуту оливою деревину. Вона сподівалася на зустріч зі старим слоном, якого не вбило струмом на шосе Коттаям-Кочин. І зайшла до кухні по кокосовий горіх.
Виходячи, Рахель помітила, що одну зі стулок сітчастих дверей фабрики зняли з завіс і просто сперли до одвірка. Вона відсунула її вбік і ступила всередину. Повітря було важке й аж загусло від вільготи; схоже, ще трохи — і тут зможуть плавати риби.
Підлога була слизька від мусонної плісняви. Між балками під дахом стривожено метушився маленький кажан.
Завдяки приземкуватим цементним чанам для маринування, що бовваніли у півтемряві, фабричний цех був подібний на склеп для циліндричних покійників.
Тлінні останки «Райських маринадів і варень».
Саме тут колись давно, у день приїзду Софі-моль, амбасадор Е. Пелвіс мішав у котлі багряний джем і думав дві думи. Саме тут було замариновано, запечатано і відкладено на зберігання червону, обрисами схожу на зелене манго таємницю.
Це правда. Все може змінитися за один день.
10
Ріка у човні
Поки на передній веранді ставили П’єсу під назвою «Ласкаво просимо додому, наша Софі-моль», а Кочу-Марія роздавала торт синьому війську, що отаборилося в зеленавій спеці, амбасадор Е. Пелвіс, чи то пак Багряний Первоцвіт (із зачосом, у гостроносих бежевих штиблетах) штовхнув сітчасті двері, що вели до сирого, промаринованого приміщення «Райських маринадів». Крокуючи поміж велетенськими цементними чанами для маринування, він шукав місце, де можна було б подумати. Сович Оуса, який жив на почорнілій балці біля слухового вікна (й іноді робив свій внесок у букет ароматів деяких продуктів фабрики), не зводив з нього очей.
Повз жовті лайми в розсолі, які треба час від часу проколювати (інакше на поверхні утворювалися острівці плісняви, схожі на нерівні шапинки грибів, які плавають у
