Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Панi пiдвелася з мiсця й вийшла з свiтлицi. Дарина й Найда лишилися самi; кiлька хвилин вони не зважувались порушити мовчанку.

— Лицаря Найду… — нiби про себе мовила Дарина, i прикра усмiшка торкнула її уста. — Знаєш, — промовила вона, пiдводячи на Найду свої темнi, оксамитовi очi, — вiдтодi, як ми повернулися з Печер, ти не йшов у мене з думки! — i лиця її зашарiлися. — Я думала все про те, що ти пiшов у монастир, — додала вона швидко.

На обличчi ченця промайнув якийсь невловний вираз, усi риси його раптом пожвавiли на якусь мить, з-пiд опущених вiй блиснув швидкий погляд, та за секунду обличчя його знову нiби скам’янiло, i риси застигли в суворому виразi.

— Справдi, все думала про тебе, — промовила якимсь настiйливим тоном Дари-на. — Коли б менi сказали, що сонце зiрветься з неба, я б скорiше повiрила цьому, анiж тому, що побачу тебе в чорнiй рясi! Пiсля всього, що ти казав! Серце стискається, коли подумаю про це!

Останнi слова вирвалися в Дарини з щирим болем. Найда мовчав. Освiтлене жовтавим сяйвом воскових свiчок, блiде обличчя його було надзвичайно гарне в цю хвилину; з-пiд чорної шапочки падало на високе чоло кiлька чорних, мов смола, кучерiв, мiж орлиними бровами лежала сувора складка, — щось скорботне вiдчувалося в кутиках м’яко окресленого рота.

Погляд панни на мить зупинився на обличчi молодого ченця, i смуток затьмарив її очi…

— Скажи, — спитала Дарина Найду, — чи давно ти пiшов у монастир?

— Вже бiльш як пiвтора року…

— А ми два роки не бачилися з тобою…

Дарина якусь хвилину подумала й промовила несмiливо:

— Куди ж ти подався вiд нас?

— Од вас, з України, на Запорожжя, звiдти на лядську Україну, пройшовся з гайдамаками по панських маєтках та й прибув до Києва.

— Певно, журилися твої батько й мати, коли довiдалися про твiй намiр!

— У мене нiкого немає, панно.

— Ти сирота? — жваво промовила Дарина, i голос її забринiв надзвичайно тепло й спiвчутливо.

— Бiльше, нiж сирота, панно! — вiдповiв Найда.

— Як так?

— А ось як: своїх батька й матерi я зовсiм не бачив, та й не знаю, хто вони були, чи живi, чи померли? Привезли мене запорожцi в Сiч пiсля одного гайдамацького наскоку; кажуть — їм дав мене якийсь козак, знайшов десь у порожнiй хатi; достеменно нiхто цього менi не мiг розповiсти, навiть не згадають, в якому селi знайшли мене, десь тут, на Київщинi, а де саме — не знають. Запорожцi й привезли мене на Сiч i полюбили, мов рiдного сина, всього навчили й навели на розум.

— А козак той? — промовила панна схвильовано. Видно було, що розповiдь Найди надзвичайно зацiкавила її.

— Навiдувався… Кажуть, часто наїжджав у Сiч, подарунки менi привозив… Пам’ятаю його, мов крiзь сон, високий, сивий… Останнiй раз я бачив його пiдлiтком, менi було рокiв тринадцять… Вiн подарував менi дорогу зброю й сказав, що побачиться зi мною не скоро, тодi, коли я виконаю те, що менi належить виконати!.. Вiдтодi я не бачив його, мабуть, помер…

— Вiн родич тобi? — тихо спитала Дарина.

— Нi, родичiв у мене, кажу тобi, немає нiяких, тут я весь зi своїм родом. Найда — i край! Бачиш, який значний ’козак!

Останнi слова чернець промовив з якоюсь гiркою iронiєю.

— Немає в мене нi родичiв, нi близьких.

— Нiкого близького? — перепитала Дарина й допитливо глянула в очi ченцевi.

— Нiкого, панно, нi єдиної душi! А тому нема кому й журитися за мною.

— Нi, є кому! — нараз голосно промовила Дарина.

— Так, запорожцi, братчики, я про них забув — тi журяться, тi сумують i зараз, особливо друг i наставник мiй, полковник Залiзняк, а бiльше нiкому.

— Є кому, — палко перебила його Дарина. Вiн швидко пiдвiв голову й кинув на дiвчину здивований погляд. Щоки її спалахнули густим рум’янцем, але вона враз схаменулась i швидко заговорила про iнше, не вiдриваючи од ченця очей:

— Нi, нi, не говори менi про одчай, про зневiру, — вона простягла руку, мов бажаючи зупинити його заперечення. — Я не повiрю цьому, не повiрю нiколи! Якесь незвичайне горе привело тебе в монастир.

Дарина затнулась, але переборола свою нiяковiсть i провадила далi обережно, несмiливо, зупиняючись на кожному словi:

— Можливо… це… даруй менi… я не повинна, не смiю тривожити чуже серце… Та коли це… сердечне горе… то його загоїть час… ти ще такий молодий… може… адже все у волi божiй… ти ще можеш знайти своє щастя…

По устах ченця майнула гiрка усмiшка, але вiн енергiйно трiпнув головою й заговорив гаряче й сильно:

— Менi, вельможна панно, про щастя не мрiяти! Таким людям, як я, немає тепер щастя на нашiй землi, одне зостається: або чернеча ряса, або паля. Бачиш, старшина наша й значне козацтво примирилися з долею нещасної батькiвщини, продали волю за хутори та чини… Та я не їхньої породи! — гордо промовив чернець, i обличчя його раптом змiнилось: очi гнiвно блиснули пiд вигнутими бровами, в усiй його постатi, в кожному поруховi вiдчулося щось владне, непохитна. — Атож, — говорив вiн пiднесено, — я не з їхнього числа: моєї душi не куплять нi хуторами, нi млинами, нi навiть гетьманською булавою; небагато нас зосталося, таких завзятцiв, але ми не можемо йти слiдом за iншими, душi своєї не можемо наситити хуторами й шанобою, а тому й немає нам мiсця на рiднiй землi. Що ляхи? Свої ж козаки значнi й старшина переслiдують нас, як бунтарiв. Даруй, вельможна панно, але й батько твiй до