Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Пробач, — промовив Азор. — Я ненавмисне. З тобою все гаразд?

— А ти чого це такий турботливий раптом? — підозріливо зиркнула на нього Лінка.

Атож, нічого не змінилося. Вона й досі вороже до нього ставиться.

— Та відчепися, — інстинктивно почав захищатися він. — І чого ти вічно нападаєшся?

— Мабуть, тому, що мушу. Слухай… — вона раптом загородила йому шлях. Що ж, це виявилося неважко з її фігурою, яка зараз нагадувала невелику вантажівку. — Залиш Наталію в спокої.

— Чого тобі треба?

— Нічого мені не треба. Я бачу, як Наталія змінилася. Вона більше не має для мене часу. Її ніколи не застанеш удома. А коли ми й зустрічаємося, то вона витає десь думками…

— І що? Ти ревнуєш?

— Ні, просто хвилююся. Тобі відомо, що вона хоче вступити до медичного? Розумієш, що це її найбільша мрія? А ти її тільки баламутиш! Вона мусить учитися! У неї амбіції…

— У мене теж амбіції. Дай нам спокій! Я ж її не ґвалтую, чорт забирай! Вона сама хоче зі мною зустрічатися!

— Але для тебе це забаганка, а для неї…

— А ти звідки знаєш? Звідки знаєш, що забаганка? Ти мої думки читаєш чи що? Думаєш, що можеш верзти казна-що, бо тепер тобі взагалі можна все? Що ти взагалі про це знаєш? Може, тобі варто краще зайнятися власним життям, бо схоже, що в тебе це не найкраще виходить!

Азор розлютився. Він спітнів і весь побуряковів, стусонув стіну так сильно, що аж нога заболіла, а тоді швидко побіг нагору, навіть не озираючись на Лінку.

Лінка вийшла з автобуса № 111 і рушила засніженою Саською Кемпою до будинку пана Антонія та Стасі. Щойно минула четверта година, а надворі вже споночіло. Дівчина здригнулася. Зима настала несподівано. Раніше часто дощило, та попри калюжі й паскудну погоду було досить тепло, а тепер мороз усе скував. Лінка почувалася, мов у морозильнику. Мінус десять! Найгіршим було те, що єдина куртка, яку вона ще могла натягнути на себе, виявилася осінньою. Щоправда, під неї вона надягла аж два светри, але… Згодилося б щось тепле, але чи варто купувати? Однаково довелося випрохати в мами черевики: її чобітки виявилися такими ковзкими, що Лінка якось навіть упала на льоду. На щастя, і з нею, і з дитиною все було гаразд, але мама розсердилася й відразу пішла й купила їй гірськолижні черевики з масивними підошвами. Що ж, Лінка й за те була вдячна.

Вона весь час думала про сварку з Азором. І про Наталію. Лінка справді боялася за неї. Занадто добре вона її знала, і вже не раз переконувалася, що Наталія нагадувала тишу перед грозою. Якщо вже на щось зважувалася, то це було, ніби їзда без гальм. Тоді будь-що переставало рахуватися. Вона мусить з нею поговорити. Просто мусить.

Дівчина штовхнула хвіртку біля будинку на вулиці Нобеля. Як вона любила цей дім! Може, її життя було б іншим, якби Лінка зростала в такому домі, а не в багатоповерхівці? На Саській Кемпі час наче зупинявся. Відчувалося, що тутешні мешканці шанують традиційні цінності. Що люди не живуть, як усі тепер, оточені культом вічної молодості й одноразових речей.

Старенькі відчинили їй, як завжди раді, що вона прийшла, хоч Лінка й не попередила їх про відвідини. Сюди можна було просто завітати, як-от зараз. Проте Лінка перепитала, чи вона не заважатиме:

— Пробачте… Я не планувала заздалегідь. Подумала, що просто зайду. Могла, звичайно, подзвонити…

— Ти ж знаєш, що наш дім завжди для тебе відкритий, — покартав її пан Антоній.

— Ходи, розігрію тобі обід, — сказала пані Стася. — Ти точно не їла сьогодні нічого путнього.

— Та їла щось там.

— Щось там! Щось там! — пирхнула пані Стася. — Ти повинна гарно харчуватися!

А коли Лінка зняла із себе всі светри, то старенька не могла нахвалитися, як та гарно виглядає.

— Дивися, як вона розквітла! Антосю, подивися на неї! Який гарний животик! Як ти почуваєшся? З малятком усе гаразд?

— Так.

— Це хлопчик чи дівчинка?

— Здається, хлопчик. Хоча не на сто відсотків.

— Хлопчик! — аж заплескала пані Стася. — Як ти його назвеш?

— Та от власне… я прийшла сказати, що назву його Антосем. Як вас, — глянула вона на пана Антонія.

— Прекрасно! Але це таке допотопне ймення! — здивувався пан Антоній.

— А от і ні! Зараз такі імена популярні. Антось, Стась, Ясь, Зося…

— Так, так… повертаємося до минулого. Але добре, що це не дівчинка. Бо якби ти вирішила назвати її Стасею… — пожартувала пані Стася.

— Якщо чесно — не знаю, — щиро відповіла Лінка. — Ой, ви тільки не ображайтеся, — зрозуміла, що бовкнула дурницю. — На щастя, це не дівчинка, — вона вирішила перетворити все на жарт. — Якби в мене була дівчинка, я б назвала її Юлькою. Або Майєю. Якось так.

— Я не ображаюся, — відказала пані Стася. — Я за своїм ім’ям теж не надто гину. Ну, але яке мені дали — таке й носити треба.

— Подуріли з тими іменами, — буркотів пан Антоній. — Треба шанувати ім’я, що його батьки дали.

— Добре, добре, вам легше, бо у вас ім’я гарне. Якби вас назвали Клеофасом… чи Жирафом…

— Жирафом?

— Ага. Виявляється, у Польщі є хлопець, якого так назвали. Або Мальм. Як шведський комод. А знаєте такий анекдот…

— Який?

— Приходить індіанець до вождя й каже: «Вождю, мені не подобається традиція індіанських імен». — «А чому це тобі не до вподоби? — відказує вождь. — Адже в нас такі чудові імена: Полохлива Ланя, Відважний Тигр…» — «Та воно так», — зітхнув індіанець. — «Ну, то що тобі не так, Собача Мордо?»

Усі засміялися. Лінка побоювалася, що стареньких таке може обурити. Однаково довелося змінити ім’я на більш нейтральне, ніж було насправді.

З будинку на Нобеля Лінка поверталася зміцніла — і фізично (бо суп пані Стасі був просто незрівнянним), і психологічно. Подумати лишень, коли вона прийшла сюди працювати, пан Антоній був зневіреним стареньким, здавалося, що він більше не сподівається на щось хороше в житті. А кохання було так близько… Разом, удвох, вони були просто неймовірні. Справді, лише вигляд цієї пари надихав і підбадьорював Лінку!

А насамкінець, коли пані Стася побачила її осінню курточку, то аж руками сплеснула.

— На мене більше нічого не налазить, — пояснила Лінка. — Не купувати ж щось інше