Листи з того світу - Сергій Бут
— Ну що? — спитав Петрик.
— Обіцяли завітати днями з відповідною апаратурою.
— Спеціаліст, є спеціаліст! — мовив Павло і, розвернувшись, повів нас засніженим тротуаром до університету.
Я проігнорував пропозицію друзів ночувати в гуртожитку і всі ночі проводив удома, дотримуючись раніше встановленого графіка чергування. Тепер жити за ним стало ще простіше, оскільки статус безробітного звільнив мене з денного часового рабства. Вервечка припущень стосовно чортовиння, що останнім часом коїлося довкола мене, породжувала єдиний висновок: тут задіяні вищі сили. І найвагомішим аргументом був передсмертний напис, залишений хазяйкою на руці. Напад, що трапився з нею під час спіритичного сеансу, лише додавав балів цій версії. За таких умов існування міфічного привиду, що непокоїв Ельзу Олександрівну, уже не виглядало чимось надзвичайним. «А кроки? Звуки? Записка? Фарба? Ці факти не мали жодного пояснення. Отже, потойбіччя існує! Попри фізичну смерть тіла, дух возноситься в інший світ і повертається лише тоді, коли його спокій тривожить хтось із живих!»
Раптом усе стало на свої місця.
Усвідомлення того, що відбувається, прийшло блискавично, чітко і, найголовніше, — усталено. Ельза Олександрівна, переживаючи дитячу образу, спричинену першим чоловіком матері, намагалася помститися його душі через спіритичний сеанс, але щось пішло не так, і все обернулося проти неї. Зненацька в цю історію потрапив я, знайшовши на цвинтарі лист, а згодом і саму Ельзу. От колесо нас і закрутило.
У це слабо вірилося, але все сходилося, сумнівів бути не могло. Для підкріплення цієї версії я вирішив відвідати Альберта й попитати його думку.
Із часу смерті Ельзи Олександрівни я бачив його вдруге. За цей період він значно постарів. Кремезні плечі, що колись робили його схожим на могутню скелю, тепер своїм тягарем згинали його до землі, так, що здалеку він здавався горбатим. Довжелезні руки, які він тримав у кишенях кашемірового пальта, ніби були зайвими і нерідними. Та найбільше змінилися очі. У них згасло бажання жити й боротися, прагнення до елементарної радості, що дає звичайне спілкування. Від січневого вітру очі ще й сльозоточили.
Я не поспішав говорити, а спершу вислухав чоловікові нарікання. Зі смертю Ельзи Олександрівни біда прийшла не сама — дружина Альберта перебувала за крок до Царства Небесного. Коли він завершив, я спитав те, що мене цікавило найдужче:
— Альберте, хочу знати, чи не викликала Ельза Олександрівна на ваших сеансах дух першого чоловіка своєї матері?
Вираз обличчя, з яким чоловік сприйняв запитання, свідчив, що він зрозумів його зміст, але відповідь виявилася невтішною.
— Щось не пригадую. А чому ви питаєте?
Слова Альберта мене засмутили, але це ще не означало, що Ельза Олександрівна звіряла йому всі таємниці. Поки я думав над цим, чоловік терпляче чекав, що я скажу. Довелося зреагувати:
— Останнім часом у квартирі, що зверху, лунають кроки.
Мої слова занепокоїли Альберта.
— Андрію, ви впевнені?
— Абсолютно, — переконливо відповів я.
Чоловік опустив очі, ніби шукаючи під ногами підходящу відповідь, і таки не забарився з нею.
— Схоже, Ельза заразила вас своїми химерами.
— Дивно чути таке від вас. Ви ж наче були їй другом і займались однією справою.
Альберт зітхнув:
— Мені час. Будьте обережні.
Я не затримував його, оскільки поспішав додому на зустріч із Вільгельмом. За декілька годин мою тезу підтвердить спеціаліст із паранормальних явищ — у цьому не було жодного сумніву.
Вільгельм проявив дива німецької пунктуальності й рівно о вісімнадцятій постукав у двері моєї квартири.
Довге, хвилясте волосся, зачесане на два боки, і підкручені вуса, додавали йому рис германського педанта. У руках він тримав чорну валізу, чимось схожу на старовинний саквояж, і, як з’ясувалося згодом, у ній містилось обладнання для виявлення привидів. На жаль, коли з уст медіума злетіли перші слова, образ благородного німця, старанно нав’язаний гостем, рухнув, мов берлінська стіна.
— Добридень. Головний медіум. Со шталося? — почав він, вселяючи в мене переконання, що переді мною не Вільгельм із Пруссії, а Василь із Турківського району.
Справа в тому, що медіум ковтав літери «щ» і «ш», а літеру «с» заміняв однією з них. Я розповів чоловікові, що коїлось останнім часом у мене над головою, упустивши тільки записку, отриману поштою з БТІ, та, звісно, передсмертне послання хазяйки. Покрутивши носом, мисливець за привидами зосередився і завмер. Наступної миті він чкурнув на кухню, звідти — у ванну, мою кімнату, а за тим спробував проникнути в покої Ельзи Олександрівни, зачинені на ключ.
— Со там? — вимогливо запитав він.
— Кімната, — бовкнув я, ще не отямившись від його активності.
— Розумію. Со там шталося? Я відчуваю там нерівномірне коливання.
Тлумачити Вільгельму алогічність використання ним поняття «коливання», що само собою не допускає лінійності, не було часу, оскільки мене вразила точність, із якою медіум визначив місце, де сталося лихо.
— Відчиніть! — наказав він.
Ключ плавно обернув серцевину, і ми увійшли досередини. Вільгельм заходився діставати з валізи інструменти. За десять хвилин на столі височіла півметрова піраміда, сконструйована з алюмінієвих дротиків. На вершині вільно оберталася стрілка з червоним наконечником.
— Почнемо звідши.
Він узяв конструкцію і почав повільно пересуватися кімнатою.
Час від часу стрілка сіпалася, та загалом поводилася спокійно.
Щойно Вільгельм опинився там, де я знайшов хазяйку в останній день її життя, стрілка миттєво закрутилася довкола своєї осі, окреслюючи коло червоним наконечником. Медіум зупинився. Таких піруетів курсор не видавав більше в жодному місці кімнати. Екстрасенс витяг із валізи кришталеву кулю та попросив залишити його наодинці. Я підкорився і з півгодини чекав медіума в кухні. За той час зі спальні не просочився жоден звук, лише раз з-під дверей прослизнув їдкий запах, але й той розчинився за лічені секунди.
Нарешті Вільгельм вийшов і заявив, що виявлена ним аномальна зона повністю загерметизована. Такі дивовижі, як кроки, стогони чи інші звуки, списувалися на тимчасову присутність когось із потойбічного світу. Пофарбоване вікно медіум не згадав. Я відразу знайшов цьому пояснення у словах капітана, що то, певно, був чийсь жарт. Але як щодо листа з БТІ?
Так чи сяк, але Вільгельм гарантував якість виконаної роботи, а це було те, що треба. Я спровадив окультиста та помчав у гуртожиток.
— А хіба я
