Листи з того світу - Сергій Бут

Я впав на ліжко поруч із Петром.

— Сподіваюся, це допоможе.

Петрик невдоволено похитав головою.

— Кропити необхідно, кропити! Водохреще недавно було, саме час.

Ми з Павлом перезирнулись, але змовчали.

— Ну гаразд, біжу!

Я підхопився з ліжка і подався до Ксені, яка сьогодні працювала.

У «Мак-Дональдс» я не заходив, чекав на зупинці. Ксеня разом з іншими вийшла після одинадцятої. Ми трохи пройшлися нічним містом і вже майже в центрі сіли в порожню маршрутку. За десять хвилин увійшли до її квартири і заходилися грітися чаєм. Було пізно, і я лишився в Оксани. Перед сном я розповів подрузі про експерименти Вільгельма, але це її чомусь не заспокоїло.

— Однак там щось є. І мене це лякає.

— Нічого боятися, — запевнив я її, — це тільки духи, а вони не матеріальні.

— Духи вікна не замальовують!

— Це хтось невдало пожартував, — відповів я.

На цьому й замовкли. Не знаю, що більше холодило серце, — мороз за вікном чи слова Оксани. Я давно перестав доводити свою точку зору, знаючи її ставлення до цих речей. От і цього разу кожен залишився при своїй думці. Попри це, я обійняв дівчину і, налаштувавши своє дихання в унісон із її, міцно заснув.

9

Безболісно пережити лютий, як завжди, виявилося проблематично. Скільки себе пам’ятаю, з року в рік о цій порі чіплялась якась болячка, що на декілька днів укладала в ліжко з високою температурою. Не обійшлось і цього разу. Після чергового навчального дня в університеті я повернувся додому з головним болем і неприємним поколюванням у горлі.

Виконавши всі процедури, передбачені такими випадками, я влігся на диван і загорнувся ковдрою. Ближче до півночі піт збігав тілом такими струмками, що довелося встати й витертися рушником. Заснути з такою самою легкістю, як першого разу, не вдалося, тому я взявся за звичну справу — прислухатися до горішньої квартири.

Останнім часом звідти жодні звуки не долинали. Проте мене це не заспокоювало, радше навпаки: закралася думка, що то — затишшя перед буревієм. Чого чекати далі? Хто смикає за ниточки, маніпулюючи моїм розумом? А в тому, що його ушкодили, я не мав сумніву. Привиди та химери більше не здавалися вигадками казкарів, їх існування доводили знаки, що постійно з’являлися довкола цієї квартири.

Але що робити? Тікати геть із помешкання? Це не гарантувало, що духи дадуть мені спокій деінде. Якщо ж зостатися, то як із цим бути? Залишалося вірити, що Вільгельм виконав свою справу на відмінно.

А якщо ні?

Може, освятити хату?

Маячня якась, хоча…

Ні, правду казав Яша: потрібно шукати мотив. У кожного злочинця він є, і в прибульця з іншого світу повинен бути. Ельза Олександрівна стверджувала, що це — привид покійного чоловіка її матері, який викрав Ельзу, коли вона була ще дитям. Її рідний батько не стерпів такої кривди та власноруч покарав негідника, чим підписав собі смертний вирок. Сімейне щастя зруйнували помилки її батьків, але в чому вони полягали? У легковажності матері, яка покохала удруге? У поспішності батька, який, не дочекавшись суду, вчинив розправу? А немовлята, поховані на Личакові? Вони могли стати яблуком розбрату між колишнім чоловіком і жінкою? Без сумніву! Інакше я не знайшов би листа у їхньому склепі. Трикутник кохання дедалі більше походив на свого геометричного побратима з Бермудів, сповнюючись таємницями та містикою. Як це все розплутати?

У будь-якому разі Ельза Олександрівна мала підстави ображатися на Родіона і, ставши некромантом, могла легко розтривожити спокій його душі, щоб помститися за зруйноване дитинство. У неї був мотив! Але до чого тут я?.. Аж раптом усі думки перетнулися в одній точці: я ж узяв, а, може, й украв, за небесними законами, лист із могили, де поховані немовлята! Я власноруч розрухав історію, замуровану у склепі й опечатану її дійовими особами на віки вічні! Я знайшов дівчинку з листа, і, можливо, саме я винен у її смерті!

Господи! Від такого співставлення фактів у мене запаморочилася голова. Я зірвався з канапи і підскочив до вікна, потім узявся кружляти кімнатою, відчуваючи, як провина стискає мені серце. Треба щось зробити! Вибачитися! Перепросити! Покаятись! Я не хотів тоді й у майбутньому більше не буду тривожити спокій мертвих! І удруге за якихось десять хвилин мене вразила блискавка: я ж викликав на сеансі дух рідного батька! Ні, його я, звісно, не боюсь і ладен загинути за свою необачність, але ж я порушив його спокій! Боже, що я накоїв?!

Я озирнувся. Мене оточувала безліч знахідок, що так чи сяк мали зв’язок із минулим, перебували в чиїйсь власності. Їхні господарі вже на тому світі, а вони досі тут. Умить знахідки перетворилися на пастки. Усе затряслося, закружляло, посипалося… Потяг до старожитностей бився в агонії, і я де-факто діагностував його клінічну смерть.

Уривчастий стукіт у двері, що я чекав його з самого ранку, змусив мене кинутися в коридор. План, визрілий серед ночі, був максимально простий. Мені необхідна тільки допомога Апостолів, і вони не підвели. Зараз усі знахідки перекочують у підвал! Рипнув замок, за ним — завіси, і друзі зайшли в передпокій. Я попросив їх не роздягатися, щоб не відкладати справу на потім, але мене урвав Петро:

— Ти що здурів? Який підвал? Ти весь гориш!

— У цьому прикиді ти схожий на Нерона — зараз сам спалахнеш, мов вічний Рим! — підіграв йому Павло.

Я глянув у дзеркало і подумки погодився з друзями: закутаний у простирадло, з босими ногами, зі скуйовдженим волоссям і палаючими від температури очима, я справді був подібний на божевільного римського імператора. І, зважаючи на гарячку, запросто міг повторити його долю з тією різницею, що згорів би сам, а не спалив ціле місто. Тільки мені до себе було байдуже.

Проте я вирішив не протестувати, щоб не розохотити хлопців, і якнайшвидше вичистити кімнату. Друзям знадобилося добрих дві години, щоб перенести всі речі в підвал. Останнім вони забрали патефон, що довгий час зберігався у їхньому гуртожитку. Я зміряв кімнату кроками. Вона стала значно просторішою і навіть затишнішою, ніж була досі. Тим часом у коридорі знову почулися кроки моїх друзів. Я визирнув, щоб зустріти їх усмішкою, але не вийшло. Вони щось тягнули до хати, очевидно з підвалу.

— Що це? — ніби не своїм голосом спитав я, дивлячись на пошарпаний портфель, що ніколи не належав до моєї колекції.

— Ось, знайшли під дошками, думали тебе зацікавить, — відповів Павло.

— Ви що