Листи з того світу - Сергій Бут

— Багрію, Багрію, прокинься!..

Чиїсь слова вихопили мене зі сну, і, розплющивши очі, я угледів Апостолів, які стояли обабіч ліжка, тримаючи мене за зап’ястки.

— Заспокойся! Заспокойся! — повторював Петро, стоячи наді мною. — Тобі, певно, щось страшне снилося.

— Батько, — відповів я, сідаючи.

Кімнату наповнювала ніч: було темно й тихо.

— Я знаю, у кого дізнатися правду, — стривожено мовив я.

Хлопці перезирнулися, вони були не в захваті від моїх слів. Але вночі мозок беззахисний перед страхами й уявою, склавши зброю, він приймає хибні рішення. Тож Апостоли пристали на мою пропозицію. Удень я заходився втілювати її в життя.

11

Альберт не знаходив собі місця, снуючи з кутка в куток квартирою, де відбувався спіритичний сеанс. Я просив його вже понад півгодини, але він не піддавався на жодні вмовляння.

— Андрію, схаменіться, поки не пізно! То була всьо вистава!

Такої впертості я не очікував. Вірний соратник Ельзи Олександрівни по-іскаріотськи зрікався свого минулого, виставляючи мене дурнем перед друзями.

— Я не можу! Зрозумійте!

Зненацька Альберт ухопив мене за руки.

— Ельзи не повернеш, а ви ще можете врятуватися.

— Ви про що?

— Мене збив не Шиба. Як ви, мабуть, подумали.

— А хто? — спитав я, шокований новиною.

— Не знаю, але точно не привид.

Суперечка досягнула апогею, та дискутувати з невігласом я не збирався. Апостоли, стоячи під стіною, споглядали цю комедію зі співчуттям і зневірою. Я ще раз глянув на чоловіка. Звісно, йому б пасувало розповісти, яким чином Ельза Олександрівна розгадала мій ребус, але в цьому вже не було потреби: не хотілося мати справу зі зрадником.

Хлопці, які були налаштовані на участь у спіритичному сеансі, поверталися дещо розчарованими. Мабуть, їм кортіло довести абсурдність моєї ідеї, але вони проявили самовладання, тримаючи язики за зубами. Та й що було доводити, коли Альберт своєю тирадою зняв усі питання. Я почувався пригнічено. Коло однодумців невпинно звужувалося, довіра танула, і соломинка, за яку я ще зранку мріяв ухопитися, зникла сама собою. Проте я вперто кружляв лабіринтами львівських вуличок, прагнучи реалізувати запасний план.

— Куди ти нас ведеш? — нарешті озвався Петро.

— До серйозної людини.

— Іще один маг? — підхопив естафету Павло.

Не хотілося розводити дискусії, не маючи жодного козиря на руках, але опудало ворони, що досі чипіло на балконі, розкрило хлопцям карти. Вони подалися за мною. Кілька хвилин ми чекали, перш ніж двері відчинили.

— Доброго дня. Вибачте, що турбую, але я колись був у вас. Пам’ятаєте?

Як і минулого разу, сивіла урвала мене.

— Пам’ятаю, тоді ви сумнівалися в моїх очах, а зараз сумніваєтеся в моїй пам’яті. Що вам треба?

Сформулювати прохання виявилося непросто.

— Не знаю, чи ви чули, але Ельза Олександрівна померла…

Вона й оком не змигнула, тож я продовжив:

— Не думайте, що я жартую, але мені конче треба щось її спитати.

Я глянув на жінку, аби простежити реакцію на власні слова, але її вираз обличчя не змінився.

— І для цього ви привели з собою друзів? — дорікнула ворожка.

— Ні-ні…

Я став на стежку виправдань, але тут утрутився Павло:

— Вибачте нас, будь ласка, але нашому колезі загрожує якась невідома сила, тому ми повсюди його супроводжуємо.

Стара проштрикнула Апостолів поглядом.

— За ним щось ходить, тільки не ви.

Як шкода, що в цей момент обличчя друзів були поза полем мого зору. Ні, не капітуляцію хотілося бачити, а краплю розуміння того, що їхній приятель не з’їхав із глузду. Але й без того від серця відлягло! Нарешті хоч хтось підтвердив мою адекватність, нарешті з’явилася людина, яка стане поводирем у цих блуканнях!

— Утім, якщо ви досі живий і здоровий — ви сильна людина. Бо ж кава віщувала вам труднощі.

Ворожка довела, що з пам’яттю в неї все гаразд і підсумувала:

— Я допоможу вам. Приходьте після півночі.

Її запрошення сполохало всіх, окрім мене. Я прагнув якомога швидше отримати відповіді на свої питання, тож підкорився волі провидиці. Ми з хлопцями поспішно евакуювалися на вулицю.

— Підете? — перепитав я друзів.

— Звісно! — сміливо відповів Павло.

— От і добре.

У лютневу мокру ніч, коли за відсутності морозу сирість проймає до кісток, блискучою бруківкою рухалися три тіні. Попри пізню годину, вітер щодуху ганяв хмари й розгулював арками й поміж будинків. Він не вщухав ні на мить, ніби хотів застерегти трьох відчайдухів від необачного кроку. Але зась! Не йшла йому в поміч і темінь, що збивала з пантелику і заводила в блуд, неодноразово пускаючи друзів манівцями. Урешті-решт їм удалося надибати знайоме подвір’я.

— Кому страшно, ще не пізно повернутися, — застеріг я.

Петро звів очі й зізнався:

— Мені дуже страшно, але я вас не покину.

— То ходімо вже! — поквапив Павло.

Я зайшов перший. Стукати не довелося — сивіла відчинила, щойно моя нога ступила на другий поверх.

У жодній із кімнат не було електрики, проте палаючі свічки давали вдосталь світла, щоб можна було бачити шлях. Із часу мого останнього візиту тут мало що змінилось, Апостоли ж із цікавістю розглядали оселю. Ворожка вела нас у захристя, де, як я і передбачав, мало все статись. Опинившись на місці, я зауважив, що мінімальні зміни таки відбулися: на шафі в алюмінієвій клітці сиділо вороня. Жінка розсадила нас на килимі й умостилася поруч, замкнувши таким чином чи то коло, чи то ромб. Я посмутнів, бо не побачив знайомих мені предметів, за допомогою яких мав би відбутися діалог із духом. Тут лежала книжка, торбинка з невідомим вмістом, мотузка та ножиці. З усієї атрибутики вирізнявся хіба що піщаний годинник, що стояв праворуч від жінки.

— Хто з вас має страх? — раптом спитала провидиця.

Ні я, ні Павло навіть не глянули на Петра, але він сам зізнався:

— Я. Але йти геть не збираюся.

— Добре. Коли відчуєш у кімнаті чиюсь присутність, перевернеш годинник і будеш пильнувати за піском. Потім іще раз так зробиш. Коли пісок перестане сипатися, хтось із вас зупинить сеанс…

— Яким чином? — поцікавився Павло.

— Ножицями. Треба перерізати мотузку.

Павло поклав ножиці перед собою. Ворожка взялася розмотувати тоненьку мотузочку, сплетену з трьох інших. Мене було залучено до гри насамкінець. Вразило, з якою спритністю вона випередила мої думки, наче прочитала їх.

— Що ти хочеш дізнатися? — поцікавилася ледь чутно.

Я нахилився до жінки й пошепки оповів свою гризоту.

Провидиця уважно вислухала мене, а потім попросила нас прив’язати мотузку до зап’ястків. За п’ять хвилин приготування скінчилися. Вона розкрила книжку у шкіряній обкладинці і незнайомою мовою почала читати якісь