Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Бояри якусь хвилину мовчали.
— Але, княже, — знову почав Коницар, — де наша підмога — печеніги?
— Прийдуть!
— А ромеї?
— Будуть і ромеї.
— Княже! — загомоніло разом кілька бояр. — А ти послав гонців до імператорів?
— Гонці у Константинополь, самі знаєте, поїхали.
На тому й закінчилась розмова бояр з князем. Мовчки спустились вони в двір, заходились підіймати голоблі на своїх возах, щоб одгородитись один від одного.
День приходить після ночі, ніч замикає день, вже тонкий, схожий на срібний серп молодик прорізався в блакитних туманах над Россю.
Сторожі на городницях дивились у далеке поле й на плесо пониззя, за ними стежили з двору сотні очей, кожному здавалося, що він чув тупіт коней у полі, всім ввижались вітрила на далекому плесі Дніпра, таємничі вогні на обрії ночі.
Але це тільки ввижалось — то не вітрила, а марева висіли над далеким плесом Дніпра, то не вогні запалювались на обрії, а випливали зорі.
А в самій Родні була біда. У двох колодязях, викопаних біля південної стіни, за ніч збиралось на лікоть-два води, удень — і того менше. О, як було цього мало для кількох тисяч воїв, замкнутих у фортеці.
Не було в Родні й харчів. Запаси, які мала тут сторожа, й те, що привезли вої на обозах, швидко вичерпувалось, князь велів забивати коней, але цього було мало, щоб наситити воїнство.
Тяжко доводилось воям здоровим, набагато важче пораненим, — голод блукав по Родні, хвороби валили з ніг людей. А тут ще спека — з ранку до ночі в небі висіло гаряче сонце, з поля котився й усе засушував смалкий вітер, місяць у небі все більшав, жовтою личиною позирав, ніби глузував з людей.
Звичайно, не всі в Родні страждали від голоду — на возах своїх бояри й мужі привезли з Києва багато солоної веприни, в’яленої риби, — потай від воїв їли вони це самі, вдосталь годували й князя з жоною. Чутка йшла, що знають воєводи й бояри ще й струмок, який дзюркотить десь у підземеллях фортеці.
Вої ж мріяли про одно: вирватись з Родні, напитись води з Дніпра, добути овочів, зілля, шмат хліба в селах, де жили рідні люди. І вночі вої спускалися з стін, щоб пробитись крізь стан Володимира, дістати собі й хворим хліб, воду. Ці спроби нічого не дали: багато воїв склепили очі в долині, багато з тяжкими ранами приповзли назад, до стін. І вже між ними поповз сумнів — чого вони сидять у Родні, кого захищають, чи не краще віддатись Володимиру на ласку й суд праведний, аніж помирати тут, у Родні?! Однієї ночі кілька воїв спустились з стіни й пішли в стан Володимира, через якийсь день зникло вночі знову кілька воїв.
Але була ще в Родні сила, яка тримала в покорі тисячі воїв. Цією силою були воєводи, бояри, мужі, що разом з Ярополком втекли з Києва.
2
Темної ночі біля воріт Гори зупинилось чимало вершників. Сторожі винесли зі схованки вогонь, освітили обличчя прибулих.
Це був тисяцький Івор, що приїхав з невеликою дружиною й кількома невідомими людьми, — він хотів негайно говорити з князем Володимиром.
Сторожа пропустила тисяцького, разом з дружиною й невідомими Івор доїхав до княжого терема, говорив і там із сторожею.
І князь вийшов в одну з палат на верху, покликав туди тисяцького.
— Будь здоров, княже Володимире, я приїхав до тебе з Родні, — низько вклонився Івор.
— Будь здоров і ти. Що трапилось у Родні?
— Стоїмо твердо, миша не вислизне з города, уже, кажуть, пояси свої гризуть ярополківці. Біда, аки в Родні…
— Не ми винні в тому, копієм города брати не стану, не хочу проливати бездоб крові.
— Крові, либонь, і не буде, княже! Третьої ночі добився з Родні до нашого стану як посол Ярополка воєвода Блюд, запитав тебе і тільки з тобою хоче говорити.
— Де ж він?
— Я привіз його з собою, княже.
— Піди приведи, буду з ним говорити.
Коли тисяцький Івор разом з кількома гриднями завели воєводу Блюда до світлиці, він упав на коліна, низько вклонився.
— Встань, воєводо! — гримнув на нього князь.
Блюд підвівся.
— Що ти хочеш мені сказати?
— Хочу говорити сам на сам, — прошепотів Блюд.
— Гаразд, — згодився Володимир і знаком руки велів тисяцькому й гридням залишити світлицю.
— Дякую тобі, княже, — сказав тоді Блюд, — чолом тобі б’ю не токмо я, а й брат твій князь Ярополк.
— За уклін дякую, — посміхнувся Володимир, — але, якщо ти тільки заради цього добивався до мене, не варто було трудитись. Київ — не Любеч…
— Знаю, княже, — зрозумів Блюд, на що натякає князь Володимир. — Про Любеч і я, і князь Ярополк — обидва шкодуємо… Я тоді умовляв князя, він був і згоден, але не один князь — воєводи й бояри його підпирали, надіялись на поміч печенігів і ромеїв…
— А нині — де ж ваші печеніги й ромеї?
— Вони зрадили князя Ярополка, й він проклинає їх.
— Так хто ж тоді не зрадив Ярополка?
— Я приїхав, княже, сказати, що Ярополк простягає тобі руку як брату, згоден на твій суд і правду.
Князь Володимир довго мовчав, дивлячись, як трепетно горять на столі свічі.
— Багато зла содіяв, — суворо промовив нарешті він, — і множество людської крові пролив князь Ярополк, бо не його хтось, а сам він зрадив людей руських — поправ закон і покон отців своїх, став убійником братів своїх, забув про Русь, а за все це мусить йому бути, як головнику й татю.
Князь Володимир замовк, і тільки глибокі зморшки, що перерізували чоло, міцно стиснуті уста, блиск очей свідчили, як йому в цю годину було важко.
— Але він брат мій, і кров отця не велить мені його карати. Прощаю йому те, що він содіяв супроти людей моїх і мене як князя.
Блюд ступив уперед, піймав руку Володимира, хотів її поцілувати.
— Ти великодушний, княже Володимире, ти чоловік незрівнянний, і князь Ярополк буде тобі служити в душу й серце.
Володимир роздратовано вихопив свою руку й промовив:
— Не мені мусить служити брат Ярополк, а людям руським… Наша земля велика й багата, не токмо двом, а багатьом князям знайдеться в ній діло.
— О княже, — підвівся Блюд, — князь Ярополк служитиме людям денно й нощно, буде тобі вірним супругом, я ж обіцяю бути твоїм слугою.
Князь Володимир хотів, либонь, кінчити розмову.
— Так і буде, — сказав він, — їдь до Родні й повертайся до Києва з братом моїм. Привезеш його — честь приймеш від
