Пірат - Гарольд Роббінс

Вона притулилася лицем до його щоки, тихенько плачучи.

Він ніжно гладив її волосся.

— Мені дуже бракує тебе,— сказав він, узяв за підборіддя і підняв її лице. — Тебе мені ніхто не замінить.

«То чому ж ти сторонишся? Навіщо тобі інші?» — спитала вона подумки.

І, ніби читаючи її думки, він відповів:

— Вони нічого не значать, вони лише для того, щоб пробавити час.

Вона все ще мовчала.

— Чи у тебе — так само? — спитав він.

Вона заглянула йому в вічі. Він знав. Він завжди знав. І все ж він ніколи не заводив про це балачки. Вона кивнула.

На мить він стис уста. Потім зітхнув.

— Свій рай чи пекло чоловік започинає тут — на землі. Так, як почав його я.

— Ти не гніваєшся на мене? — прошепотіла вона.

— Чи я маю право? — спитав він. — Судний день настане, коли ми предстанемо перед Аллахом і зачитають книгу нашого життя. Мені достатньо моїх власних гріхів. А ти не належиш до нас, навіть якщо і можна застосувати закони, то вони не матимуть сили. У мене буде лише єдине прохання до тебе.

— А яке? — спитала вона.

— Не допускай, щоб це сталось у тебе з євреєм,— сказав він. — Щодо інших, то я буду таким же сліпим, як і ти.

Вона опустила очі.

— А інші хай будуть?

— Я не можу відповісти за тебе,— сказав він. — Я — чоловік.

Їй нічого було сказати.

Він підняв її лице знову і поцілував.

— Я кохаю тебе, Джордано,— вимовив він.

Вона відчула, як по її тілу розливається хвиля його тепла, коли вона пригорнулася до нього. Його твердіюча міць вперлася їй у живіт. Її руки опустилися, щоб охопити його. В її пальцях він був твердий і вологий.

— Бейдре,— простогнала вона. — Бейдре.

Він довго вдивлявся в її очі, а потім взяв її руками під пахви і підняв перед собою. Її ноги автоматично розвелися, щоб охопити його стан, і він повільно опустив її на нього. Коли вона відчула, що він проник у неї, їй перехопило дух. Здавалося, ніби гарячим шкворнем він пронизує її серце. Все ще стоячи і тримаючи її, він почав повільно рухатися в ній. Її вкинуло в жар, і вона вже не могла стримати себе. Вчепившись в нього, мов та мавпочка, вона почала спазматично рухатися на ньому, і її стали потрясати оргазм за оргазмом. В голові божевільно трепетала думка: «Це неправильно. Це не те, чого вона заслужила. Це не та кара, якої вона шукала».

Вона широко відкрила очі і дико дивилася йому в лице.

— Вдар мене,— заблагала.

— Що?

— Вдар мене. Прошу. Як ти зробив минулого разу. Кращого я не заслужила.

Якийсь час він стояв непорушно, потім опустив її на підлогу і розвів її руки, що обвивалися круг нього. Його голос раптом став холодним:

— Ти краще одягнися, а то ми спізнимося на прийом.

Він рвучко повернувся і пішов назад до свого покою. За хвилю її почало трясти. Проклинаючи себе, вона підняла рушник. Вона нічого не вміє робити правильно.

Здавалося, що жаром білого сліпучого сонця дихали зазубрені скелі та пісок пустелі, що розляглася перед ними. Розкидані то тут, то там дикі чагарники, пригнуті до землі гарячим вітром, стали брунатними та кволими. Кулеметна торохня десь попереду них стихла.

Лейла причаїлась у мілкому стрілецькому шанці. Вона відчувала, як у неї під пахвами, між грудями та між стегнами все мокре від поту. Обережно вона перевернулася горілиць. Глибоко з полегкістю зітхнула. Тупий біль у грудях від того, що вона щільно притискалася до землі, почав ущухати. Вона примружено подивилася на небо. Чи довго ще їй доведеться отут пролежати? Найнятий федаїнами інструктор-сирієць, відповідальний за їхнє навчання, наказав їй не рушати з місця до тих пір, аж доки до неї приєднається решта взводу. Вона скоса зиркнула на важкий чоловічий годинник. Вони мали бути отут принаймні вже десять хвилин тому.

Вона стоїчно змусила себе чекати. Можливо, то були лише маневри, але стріляли на них, як виявилося, справжнісінькими кулями, і вже одна жінка вбита, а ще три — поранені. Після останніх маневрів по всьому табору гуляв сумний жарт: «Хто більше зробить для винищення федаїнів — вони самі чи ізраїльтяни?»

Їй хотілося запалити, та вона не рухалася. Хмаринка диму в чистому повітрі могла б привернути до себе увагу стрільця. Позаду шанця щось зашаруділо.

Безшумно вона перевернулася долілиць і оглянулася, щоб побачити, що там діється, одночасно підтягуючи до себе рушницю. Вона трохи підвелася в шанці, підіймаючи голову над насипом.

На неї опустилася важка рука, насуваючи стальний шолом та підкладку на самі вуха. Крізь біль вона почула хрипкий голос найманця:

— Тупа шмонько! Тобі ж сказали, щоб не вистромляла голову. Я міг би тебе підстрелити ще за сотню ярдів.

Він гепнувся на дно шанця поруч з нею. Це був присадкуватий кремезний чоловік, задиханий і нетерплячий.

— Що