Пірат - Гарольд Роббінс
— Насправді так? — спитав він.
— Гадаю, що так. Вони наполягають на тому, щоб з усією обслугою розмовляти тільки по-арабському, незважаючи на те чи їх розуміють чи ні.
Він удоволено всміхнувся.
— Я радий,— Він подивився їй у вічі. — А ти? Чим займалася ти?
— Нічим особливим, тим, чим завжди.
— Виглядаєш ти чудово.
Вона не відповіла.
— Цього року було багато світських прийомів?
— Прийоми завжди є.
— Що-небудь особливе?
— Не дуже,— вона оглянула його. — А ти схуд. З виду змарнів.
— Мені б треба більше їсти,— сказав він. — Якби в отакому вигляді мені довелося повернутися на Близький Схід, цього б ніхто не схвалив. Вони могли б подумати, що я попав у скруту.
Вона посміхнулася. Вона розуміла, про що він говорив. Араби все ще судять про успіхи чоловіка, зважаючи на його черево. Огрядного чоловіка завжди трактували поважніше, аніж худорлявого.
— Їж хліб та картоплю,— сказала вона. — І більше баранини.
Він гучно засміявся. Вона знала, наскільки західні у нього були вподобання. Він уникав борошняної та масної їжі, віддаючи перевагу біфштексам.
— Я скористаюся з твоєї поради.
До них підійшов Гансен.
— Усе в порядку,— сказав він. — На вас чекає автомобіль, щоб довезти вас до вертолітного майданчика.
— То ходімо,— мовив Бейдр. Він поманив Юсефа, той підійшов. — Вінсент зупинився в готелі «Беверлі Хіллз»,— сказав йому Бейдр. — Проведіть з ним вихідні і спробуйте допевнитися, в якому стані наша справа. Я з вами зв'яжусь у понеділок.
Юсеф намагався приховати своє розчарування. Він прагнув бути в курсі всіх справ, які могли стати важливими.
— Ви гадаєте, що з Вінсентом у нас халепа?
— Не знаю, та я вважаю, що за три місяці він міг би хоч започаткувати сценарій.
— Покладіться на мене, шефе,— сказав самовпевнено Юсеф. — Я вже піддам йому жару.
— На місці будемо десь через півгодини,— сказав пілот вертольота, коли вони злетіли.
— Яку сукню одягти на вечір? — спитала Джордана. — Скільки ми маємо часу?
Бейдр поглянув на годинника.
— Коктейлі — о восьмій, вечеря — о дев'ятій. Краватка чорна.
Джордана глянула на нього. Вона знала, як він ненавидить вечірнє вбрання.
— Ти хочеш справити добре враження.
— Атож,— сказав він. — Власне я хочу зробити саме це. У мене таке відчуття, що вони супляться на мене за те, що я забрав у них банк.
— Я впевнена, що вони змінять гнів на милість, коли з тобою поспілкуються.
— Сподіваюся на це,— сказав замислено Бейдр. — Та певності не маю. Надто вже вони тут збиті в клан.
— Вони приймуть тебе. Цю публіку я знаю добре. Це вихідці з Пасадени. Та вони нічим не відрізняються від інших. На грошики вони клюнуть.
Величезний букет червоних троянд, який Джордані подарували гості, президент банку Джозеф Е. Хачінсон III та його дружина Доллі, підтвердив, що вона, принаймні частково, мала рацію.
У двері тихо постукали, і приглушений голос Джабіра сповістив:
— П'ятнадцять хвилин на восьму, хазяїне.
— Дякую,— озвався Бейдр. Він підвівся з-за столика, за яким він читав останні банківські звіти. Часу якраз стільки, щоб прийняти душ, перед тим як перебратися в смокінг. Він хутко зняв сорочку та штани і голий пішов до ванної, яка відділяла кімнату Джордани від його.
Він відчинив двері якраз тоді, коли вона підвелася з напахченої ванни. Хвилю він стояв, дивлячись на неї з широко розплющеними очима.
— Вибач,— сказав він імпульсивно. — Я не знав, що ти ще тут.
Вона витримала його погляд.
— Все гаразд,— сказала вона з легкою іронією. — Нема чого вибачатися.
Він мовчав.
Вона дотяглася до рушника і почала замотуватися. Він зупинив її рукою. Вона поглянула на нього питально.
— Я майже забув, яка ти прекрасна,— мовив він і повільно потяг з її рук рушник. Вона пустила його, і рушник упав на підлогу. Його пальці ковзнули по її щоці, по червоному соску, по маленькій заглибині, в якій сховався пупок, і до м'якої припухлості її лобка.
— Просто прекрасна,— прошепотів він.
Вона не поворухнулася.
— Глянь мені в вічі! — неждано сказав він. В голосі прозвучала наполегливість.
Вона підняла голову. В його очах був ніжний смуток.
— Джордано.
— Слухаю?
— Джордано, що з нами сталося? Чому ми стали чужими?
Раптом її очі почали наповнюватися сльозами.
— Не знаю,— прошепотіла вона.
Він обійняв її і пригорнув її голову до свого плеча.
— Так багато зроблено помилок,— сказав він. — Навіть не знаю, з чого почати виправляти їх.
Їй хотілося розмовляти з ним, та вона не знаходила слів. Вони — вихідці з різних суспільств. В його суспільстві жінка була нічого не варта, а чоловік був усім. Якби вона сказала, що в неї такі самі потреби, як у
