Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Читали?

— Ні!

— Хотіли б послухати?

Коли той виявляв хоч найменше бажання послухати петицію, капітан Гопкінс гучним голосом читав йому її слово за словом.

Капітан охоче прочитав би її двадцять тисяч разів, коли б двадцять тисяч людей хотіли слухати його один по одному. Пригадую, яких соковитих інтонацій він надавав фразам: «Представники народу, в парламенті зібрані», «І тому ваші прохачі уклінно звертаються до шановної палати», «Нещасні піддані його милостивої Величності», наче вони в його роті мали матеріальну форму і чудово смакували. Тим часом містер Мікоубер слухав його з певною авторською гордістю й споглядав цвяхи на протилежній стіні.

Завжди гуляючи між Соузуорком і Блекфраєрсом, блукаючи в обідню перерву по завулках (бруківка цих вулиць, мабуть, і досі зберігає сліди моїх дитячих ніг), я питаю себе, скільки ще людей з цього натовпу мали б почути відлуння голосу капітана Гопкінса? Коли думки мої знову повертаються до мого безрадісного юнацтва, я дивуюся, скільки оповідань, що їх я вигадав про цих людей, вкривають туманом фантазії добре відомі мені факти. І мене не дивує, що, проходячи знову тими місцями, я добре бачу й жалію невинного романтичного хлопчика, чия фантазія живилася цими дивними переживаннями і похмурою грубою дійсністю.

XII. Життя власним коштом подобається мені дедалі менше. я ухвалюю велике рішення

У належний час петиція Містера Мікоубера була вислухана, і, на превелику мою радість, цей джентльмен мав бути звільнений. Його кредитори виявилися людьми не безжалісними. Як сказала мені місіс Мікоубер — навіть мстивий швець привселюдно заявив, що не бажає боржникові зла, а тільки любить, щоб йому платили гроші, коли винні. Він сказав, що така вже, мабуть, людська вдача.

Після суду містер Мікоубер повернувся до боргової тюрми, бо треба було ще закінчити певні формальності, доки його зможуть випустити на волю. Клуб прийняв його з захватом і влаштував цього вечора засідання на його честь; тим часом ми з місіс Мікоубер окремо їли смажену телятину, а поряд спали діти.

— За такої нагоди я попрошу вас, мастере Копперфілд, — сказала місіс Мікоубер, — випити ще трохи джину з мускатним горіхом (бо ми вже покуштували трохи цього напою) — на спогад про моїх тата і маму.

— Вони померли, мем? — спитав я, вшанувавши цей тост стаканчиком джину.

— Моя мама покинула цей світ, — сказала місіс Мікоубер, — коли труднощі містера Мікоубера ще не почались, або принаймні, коли вони ще не стали тяжкими. Мій тато після цього прожив саме стільки часу, щоб кілька разів поручитися за містера Мікоубера, а потім віддав богові душу, оплакуваний родичами і знайомими.

Місіс Мікоубер похитала головою і зронила благочестиву сльозу на того з близнят, хто в цей час був у неї на руках.

Навряд чи можна було сподіватися кращої можливості поставити запитання, яке дуже цікавило мене. Тому я звернувся до місіс Мікоубер.

— З вашого дозволу, мем, що ви з містером Мікоубером збираєтеся робити тепер, коли містер Мікоубер позбувся своїх труднощів і опинився на волі? Чи вирішили ви вже щось?

— Моя сім'я, — відказала місіс Мікоубер, яка зав­жди дуже виразно вимовляла ці два слова, хоч я ніколи не міг добрати, кого саме розуміє вона під ними, — моя сім'я дотримується тієї думки, що містер Мікоубер повинен залишити Лондон і застосувати свої таланти в провінції. Містер Мікоубер — людина з великим талантом, мастере Копперфілд!

Я сказав, що цілком певен цього.

— З великим талантом! — повторила місіс Мікоубер. — Моя сім'я дотримується думки, що з невеликими коштами можна зробити щось для чоловіка з його здібностями в митниці. Вплив моєї сім'ї обмежений певною місцевістю, а тому вони побажали, щоб містер Мікоубер приїхав до Плімута. Вони вважають це конче потрібним для того, щоб він подолав ганьбу.

— Щоб він був напоготові? — спитав я.

— Саме так, — відказала місіс Мікоубер, — щоб він був напоготові! У разі, коли щось обернеться на краще.

— I ви теж їдете, мем?

Події цього дня в комбінації з близнятами, — коли не згадувати про джин з мускатним горіхом, — спричинилися до істеричного настрою місіс Мікоубер. Вона просльозилася, відповідаючи:

— Я ніколи не покину Містера Мікоубера. Містер Мікоубер, може, спочатку приховував свої труднощі від мене, але його бадьорий характер дає підстави сподіватися, що він врешті-решт подолає їх. Намисто з перлин і браслети, що дісталися мені в спадщину від мами, продані були за півціни. А коралове намисто — весільний подарунок мого тата — було віддано за безцінь. Але я ніколи не покину містера Мікоубера! Ні! — скрикнула місіс Мікоубер, дедалі більше хвилюючись. — Я ніколи не зроблю цього! Не просіть мене!

Я дуже зніяковів — здається, Місіс Мікоубер вирішила, ніби я просив її зробити щось подібне — і стривожено поглядав я на неї.

— Містер Мікоубер має свої хиби. Не заперечую, що він — легковажна людина. Не заперечую, що він не давав мені відомостей щодо своїх ресурсів і щодо своїх коштів, — вела вона далі, уп'явшись очима в стіну. — Але я ніколи не покину містера Мікоубера!

Тут місіс Мікоубер почала вже репетувати на весь голос. Я так злякався, що побіг до клубної кімнати й змушений був потурбувати містера Мікоубера. Він саме в цей час головував за довгим столом і керував хором, який співав:

Рушаймо, Доббіне,

Ну ж бо, Доббіне,

Рушаймо, Доббіне,

Рушаймо, ну ж бо-о-о!

При звістці, що стан місіс Мікоубер викликає певні побоювання, він негайно залився сльозами і вийшов зі мною в пальті, вкритому голівками і хвостами креветок, якими його частувала компанія.

— Еммо, янголе мій! — скрикнув містер Мікоубер. — Що сталось?

— Я ніколи не покину тебе, Мікоубере! — вигукнула вона.

— Життя моє! — скрикнув містер Мікоубер, схопивши в обійми вірну дружину. — Я в цьому цілком впевнений.

— Він — батько моїх дітей! Він — батько моїх близнят! Він — мій коханий чоловік! — несамовито гукала місіс Мікоубер. — І я ні-ко-ли не покину містера Мікоубера!

Ці докази її кохання глибоко зворушили містера Мікоубера (я взагалі розчулився до сліз), він став перед нею навколішки, благаючи її подивитися на нього і заспокоїтись. Але що більше він благав її підняти очі, то пильніше вона дивилася в нікуди; що більше він просив її опанувати себе, то до більшого розпачу вдавалася вона. Нарешті містер Мікоубер сам так розхвилювався, що долучив свої сльози до наших; потім він попросив мене посидіти на східцях, поки він покладе дружину спати. Я зібрався був піти додому, але він і слухати не хотів, просив мене залишитися до дзвоника, який наказував стороннім залишити тюрму. Отже, я сів біля вікна на східцях, за деякий час він вийшов з іншим стільцем і приєднався до мене.

— Як почувається тепер місіс Мікоубер? — спитав