Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

другому поверсі) й обоє розплакалися. Він урочисто заклинав мене, пригадую, взяти собі за науку його лиху долю. Він просив мене запам'ятати, що коли чоловік має двадцять фунтів річного прибутку і витрачає дев'ятнадцять фунтів дев'ятнадцять шилінгів і шість пенсів — він буде щасливий, але якщо він витрачатиме двадцять фунтів і один шилінг — він буде нещасний. Після цього він позичив у мене шилінг на вино, дав мені записку до місіс Мікоубер із сумою цієї заборгованості, відклав носову хустину й збадьорився. Ми сиділи біля маленького каміна, де цеглини покладені були по обидва боки іржавої решітки, щоб не так багато вигорало вугілля; згодом інший боржник, який поділяв цю кімнату з містером Мікоубером, приніс бараняче філе, з якого склалася наша спільна трапеза. Тоді мене відправили до капітана Гопкінса у горішню кімнату. Я мав передати йому привіт від містера Мікоубера, сказати, що я його юний друг, і спитати, чи не позичить мені капітан Гопкінс ножа і виделку.

Капітан Гопкінс, разом з привітом містерові Мікоуберу, позичив мені ножа і виделку. У його кімнаті була дуже брудна леді та двоє блідих дівчат — його дочки, з цілими копицями волосся на голові. Я подумав, що легше позичити в капітана Гопкінса ножа і виделку, ніж гребінець. Сам капітан був вкрай пошарпаний, мав величезні бакенбарди і старе-старе буре пальто, під яким начебто не було піджака. Побачивши його постіль, що лежала згорнута в кутку, і злиденний посуд, що стояв на полиці, чомусь я вирішив (бог знає, чому), що хоч дві дівчини з копицями волосся на голові були дітьми капітана Гопкінса, але брудна леді не була з ним одружена. Я несміливо стояв там на порозі не більше двох хвилин, і потім спустився вниз із всім тим, що побачив, точно як із ножем і виделкою, що ніс в руці.

Все ж таки було щось по-циганськи приємне в цьому обіді. Незабаром я відніс назад ножа і виделку капітанові Гопкінсу і пішов додому втішати місіс Мікоубер звітом про свої відвідини. Побачивши мене, вона спочатку зомліла, а потім засмажила яєчню, щоб втішатися під час розмови.

Не знаю вже, як продали меблі, і хто продав їх; певний лише, що не я це зробив. Так чи так, а меблі були продані й відвезені на возі: всі, крім ліжка, кількох стільців і кухонного стола. З цими пожитками ми розташувалися табором у двох кімнатах спорожнілого будинку на Віндзорському Валі: місіс Мікоубер, діти, сирітка та я. Не маю уявлення, скільки це тривало, хоч цей час здається мені довгим. Нарешті місіс Мікоубер вирішила переїхати до в’язниці, де містер Мікоубер забезпечив собі окрему кімнату. Отже, я відніс ключ від будинку хазяїнові, який дуже зрадів цьому; всі ліжка були перевезені до боргової тюрми, крім мого, бо для мене винайняли кімнату біля того закладу. Я цим був дуже задоволений, бо ми з Мікоуберами занадто звикли одне до одного в наших турботах, щоб розлучатися. Сирітці також забезпечили дешеве житло в цьому ж районі. Я дістав спокійне горище з похилим дахом, що з нього відкривався приємний краєвид на дров'яний склад. Оселившись у цьому приміщенні, я визнав його справжнім раєм — особливо як згадав, що турботи містера Мікоубера нарешті досягли кризи.

Весь цей час я так само продовжував працювати у Мердстона і Грінбі, з тими ж товаришами, з тим же почуттям незаслуженого приниження, як і на початку. Але я — безперечно, на моє щастя — не приятелював ні з ким, не розмовляв з жодним хлопцем, які щодня заходили до складу, виходили звідти і вешталися вулицями під час обідньої перерви.

Я жив таким же замкненим безрадісним життям; дні мої тягнулися самітно, покладався я тільки на самого себе. Я зазнав лише трохи змін: по-перше, від мого вбрання лишилося саме лахміття, а по-друге, з мене знята була велика частка клопоту містера і місіс Мікоубер. Справа в тому, що якісь родичі чи друзі вирішили допомогти їм, а тому в тюрмі вони жили краще, ніж на волі. Якось сталося, що я тепер снідав разом з ними. Забув я, о котрій годині вранці відчинялися ворота тюрми, щоб я міг туди ввійти, але пам’ятаю, що часто прокидався вже о шостій годині й до того часу любив блукати біля Лондонського мосту, сидіти на його кам’яних парапетах, спостерігаючи за перехожими, або дивитися через перила на сонячні відблиски у воді, на золоті сонячні промені на верхівці монумента. Іноді там мене зустрічала сирітка, і я розповідав їй дивовижні казки про верфі та про башту Тауер. Мушу визнати, що я й сам тоді вірив цим вигадкам. Увечері я повертався до в'язниці, прогулювався коридорами з містером Мікоубером або грав у карти з місіс Мікоубер, слухаючи спогади про її тата й маму. Не можу сказати, чи знав містер Мердстон, де я перебуваю і в якому товаристві проводжу дозвілля. Я ніколи не розповідав про це в Мердстона і Грінбі.

Справи містера Мікоубера хоч і минули стадію кризи, але були надзвичайно заплутані через певну «угоду», про яку я багато чув, і яка, так я зрозумів, була раніше підписана між ним і його кредиторами. Але я нічого не міг второпати, тож уявляв її як угоду з дияволом, що, за давнім повір’ям, раніше часто укладалися в Німеччині. Врешті-решт, той документ якимсь чином припиняв свою дію і більше не був перешкодою. Місіс Мікоубер повідомила мені, що «її родина» вирішила, що містер Мікоубер може бути визнаний неплатоспроможним і подавати заяву на визволення із тюрми. Вона розраховувала, що за шість тижнів його заяву схвалять.

— I тоді, — сказав містер Мікоубер, — я, безперечно, почну — дяка небові — абсолютно нове життя, коли... коротко кажучи, коли справи обернуться на краще.

Щоб підготуватися до будь-чого, що може статись у майбутньому, Містер Мікоубер, як я пригадую, в той час склав петицію до палати громад, в якій просив прийняти зміни в законі про ув'язнення за борги. Я пишу ці спогади тут, бо вони зображують мені, як саме я застосував історії своїх старих книжок у моєму новому житті, як саме я вигадував свої історії про вулиці, про чоловіків і жінок. Коли таким чином я описую своє життя, то, сподіваюся, зможу несвідомо розкрити, які важливі риси мого характеру поступово формувалися у той період.

У тюрмі був клуб, де містер Мікоубер, як джентльмен, мав великий авторитет. Містер Мікоубер виклав членам клубу ідею цієї петиції, і клуб гаряче підтримав його. Отже, містер Мікоубер (був він напрочуд добродушний і надзвичайно діяльний щодо всього, крім своїх власних справ; зав­жди щасливий, коли працював над чимсь, що не приносило жодної вигоди йому самому) заходився працювати над петицією, виробив її, переписав на величезному аркуші паперу, поклав на стіл і призначив час, коли члени клубу й усі бажаючі ув'язнені мають прийти до його кімнати та підписати петицію.

Почувши про наближення цієї церемонії, я перейнявся таким бажанням побачити, як вони приходять, один за одним, хоч знав уже більшість з них, що попросив годинну відпустку в Мердстона і Грінбі та влаштувався у кутку кімнати містера Мікоубера. Всі головні члени клубу, які тільки змогли розташуватися без тісняви в невеличкій кімнаті, підписалися першими, а мій старий приятель капітан Гопкінс (він навіть вимився заради такого урочистого випадку)