Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк

— Я думаю, як'усе це донести!

Біндінг просіяв:

— Альфонс не скнара, правда ж? Особливо у свій день народження! Тим паче для давнього шкільного товариша!

Він стояв перед Гребером. Його очі блищали, а роз-червоніле обличчя пашіло. Біндінг скидався на хлопчака, що знайшов пташине гніздо. Гребер був зворушений його щирістю, але потім згадав, що Альфонс з таким

.імим виразом на обличчі-вислуховував різні розповіді Гайні.

ІНндінг підморгнув Греберу.

— Кофе на завтра на ранок. Я ж сподіваюся, що непі, по ти проведеш по-справЖньому, а не валятимешся і казармі! А тепер ходімо! Я хочу тебе нашвидку позна-ппмити з моїми друзями. З Шмідтом і Гофманом з гестапо. Таке знайомство ніколи не завадить. Це лише кілька хвилин. Випий чарку за моє здоров’я! Щоб завжди все було так, як оце сьогодні! Цей дім і все, що належить! — Біндінгові очі зволожились, — Ми, німці, все-таки безнадійні романтики.

— Ми не можемо лишити все це на кухні,— промовила ошелешена Елізабет. — Треба десь сховати. Якщо фрау Чізер побачить, вона зразу ж донесе, що я спекулянтка.

— Прокляття! Я про це й не подумав! А підкупити її не можна? Віддамо їй частину продуктів, які нам не потрібні.

— А хіба є такі?

Гребер засміявся.

— Хіба що твій штучний мед. Або маргарин. Але через кілька днів і вони можуть тобі знадобитись.

— Вона непідкупна, — зауважила Елізабет. — Пишає-ться, що живе лише на свої талони.

Гребер задумався.

— Частину продуктів ми з’їмо до завтрашнього вечора, — мовив він нарешті.— Але все не впораємо. Що ж робити з рештою?

— Сховаємо в моїй кімнаті. Під сукнями і книжками.

— А коли вона почне нишпорити?

— Перед тим, як іти, я щоранку замикаю свою кімнату.

— А якщо в неї є свій ключ?

Елізабет звела на нього очі.

— Таке мені й на думку не спадало. Це може бути.

Гребер відкоркував пляшку.

— Ми це обміркуємо завтра. Спершу наїмося, скільки душі забажається. Давай усе розпакуємо. Заставимо весь стіл, як на день народження. Все зразу!

—І консерви?

— І консерви. Замість прикрас! Ми їх поки що не відкриватимемо. Спершу їстимемо те, що швидко псується!

Пляшки теж повиставляємо. Все наше багатство, чесна, роздобуте через корупцію і злодійство.

—Л ті, що з «Германії», теж?

— І ті теж. Ми чесно заплатили за них смертельним страхом.

Воїш поставили стіл посеред кімнати. Потім розгор-ч нули пакунки, відкоркували сливовицю, коньяк і тминну. Шампанське залишили. Його треба відразу ж випити, а міцні напої можна знову заткнути.

— Знаменито! — вигукнула Елізабет. — Що ж ми святкуємо?

Гребер подав їй чарку.

— Ми святкуємо все зразу. У нас просто немає часу святкувати кожне свято окремо. А також розрізняти їх. Відсвяткуємо все зразу, однаково що. Найголовніше те, що ми тут і цілих два дні належатимуть нам.

Гребер обійшов навколо столу і обняв Елізабет. Він відчував її, відчував, як самого себе, своє друге «я», що в ньому розкрилося, — тепліше, багатше, розмаїтіше і легше, ніж його власне, без меж і без минулого, справжнє й живе, без тіні провини. Вона пригорнулася до нього. Перед ними сяяв святково накритий стіл.

— А чи не забагато сказано для одного тосту? — спитала вона.

Він похитав головою.

— Я лише занадто велемовно його виголосив. Але він, по суті, полягає в одному: радіти від того, що ми ще живемо.

Елізабет випила свою чарку.

— Інколи мені здається, що ми зуміли б прожити життя по-справжньому, якби нас лише ніхто не чіпав.

*— Сьогодні ми саме це й робимо, — відказав Гребер,

Вікна були розчинені. Напередодні ввечері в будинок, що стояв навпроти, влучила бомба, і шибки в кімнаті Елізабет повилітали від вибухової хвилі. Вона заклеїла рами чорним папером, який використовували для світломаскуванні і почепила легенькі світлі завіски, що відхилялися від протягу, Тепер кімната не так скидалася на склеп.

Світло в кімнаті вони не вмикали, і вікна можна було лишити розчиненими. Час від часу з вулиці долинали кроки перехожих. Десь грало радіо. В будинку стукали /п ері. Хтось кашляв. Зачинялися віконниці.

— Місто лягає спати, — мовила Елізабет. — А я, здає-гьс'я, зовсім п’яна.

Вони лежали поруч у ліжку. На столі стояли рештки ін чері й пляшки — крім горілки, коньяку та шампанського. Вони нічого не прибирали; вони чекали, доки ніову проголодаються. Горілку випили. Коньяк стояв піі підлозі коло ліжка, а за ліжком в умивальнику хлю-иала вода. Там охолоджувалося шампанське.

Гребер поставив свою чарку на тумбочку біля ліжка. Шн лежав у темряві, і йому здавалося, ніби все це дієть* ся у невеличкому містечку перед війною. Дзюркотить водограй, серед липового цвіту гудуть бджоли, зачиняються нікна, і хтось грає перед сном на скрипці.

— Скоро зійде місяць, — проказала Елізабет.

«Скоро зійде місяць», — подумки повторив він. Місяць,

ніжність і звичайне людське щастя. Все це є. Воно — її сонному пульсуванні його крові, безтурботному плині думок, у спокійному подиху, що проходить крізь нього, мов стомлений вітер. Пригадалася розмова з Польманом. Це було неймовірно давно. «Дивно, — міркував він, — що за цілковитою безнадією в людині можуть жити такі сильні почуття. Але, можливо, в цьому немає нічого дивного; можливо, інакше просто не може бути. Поки тебе тривожать безліч запитань, ти на багато чого не здатний. Коли ж уже нічого не чекаєш, твоя душа відкривається для всього, і ти нічого не боїшся».

Промінь світла ковзнув по вікну. Потім погас, знову заблимав і зупинився.

— Це вже місяць? — запитав Гребер.

— Ні, не може бути. Місячне світло не таке біле.

Вони почули голоси. Елізабет устала з ліжка і всунула

ноги в домашні капці. Підійшла до вікна й визирнула па вулицю. Вона не накинула ні хустки, ні халатика. Вона була гарна, знала це і тому не соромилась.

— То бригада з протиповітряної охорони. Розкопують руїни, — сказала вона. — В них прожектор, лопати, кайла. Працюють у зруйнованому будинку навпроти. Як ти гадаєш, є в' засипаному підвалі люди?

— Вони працювали цілий день?

— Не знаю. Я не була вдома.

— Можливо, вони хочуть лише полагодити лінії?

— Можливо.

Елізабет повернулася назад,

— Інколи після нальоту мені хотілося прийти сюди й не застати свого будинку. Ні квартири, ні мебліз, ні одягу. Нічого. Ти це розумієш?

— Так.

— Нічого, крім спогадів про батька. Я маю на увазі все інше — страх, смуток, ненависть. Якби дім згорів, гадала я, то не стало б і всього цього, і я могла