Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
А все ж вони вирвались — князь Ярополк з старшою дружиною сіли на великий насад, що одірвався од берега й швидко поплив за течією, ззаду за ними попливло ще чимало лодій, на яких сиділи й вдивлялись у темряву, приготувавши списи, гридні.
— Ми вчасно залишили Гору, — прошепотів князеві Блюд, що сидів у насаді поруч з ним.
Ярополк мовчав. Він тікав, як вовк, з города Києва, його дружина, що сиділа разом з ним, нагадувала збісілих голодних псів. Може, хоч тепер скруха й жаль за минулим краяли його серце, може, хоч тепер, раз у житті, зрозумів він, що жив не по правді, шкодував за содіяним і картав себе за бездоб пролиту кров?
Ні, не про це думав князь Ярополк: палаючий Київ відступав усе далі, чорні береги тікали за обшивкою насада, і такі ж чорні думки пропливали в його голові; він ненавидів світ, проклинав брата Володимира, мріяв про люту помсту.
Ярополк був певен, що повернеться сюди. О, він буде безжальний і немилосердний до свого брата, він зітне голови тисячам людей, що прийшли з верхніх земель і нині подолали Київ, о, як затремтить і здригнеться Руська земля, коли він повернеться сюди!
— Вони ідуть Боричевим узвозом, — говорив Блюд.
З Дніпра їм було видно, як люди з смолоскипами в руках поспішають вгору узвозом, сюди, аж на плесо, долітали їхні крики, ось вогні зупинились біля воріт, щось там спалахнуло, почало горіти.
— Добре, що ми вирвались, княже, — хижо шепотів Блюд. — Доки вони одоліють Гору, ми будемо вже далеко, вої ідуть берегом. Ні, тепер Володимир нас не дістане! А ми ще повернемось сюди.
5
Десь опівночі князь Володимир вийшов з свого шатра. Було темно. Близько стояла, перемовляючись між собою, старша дружина — князь пізнав голоси воєвод Кирси, Спирки, Чудина. Він підійшов до них.
— Либонь, скоро й почнемо.
— Полки готові, княже. Ждемо гасла з Києва.
— Здається, вони вже рушили…
Усі прислухались. Десь у темряві й тиші, які оповивали Подол, переграддя й Гору, почувся шум.
— Мовчіть! — крикнув воєвода Кирса на воїв, що гомоніли недалеко на валу.
Вої замовкли. І тоді зовсім виразно з глибини ночі, спочатку глухо, а далі дужче, до них долинув шум і багатоголосий крик людей. Ще хвилина — і вони побачили вогні, тут-там серед темряви горіли смолоскипи, їх було все більше й більше, вдалині, здавалося, переливався жар.
Це була хвилина, якої всі ждали. З кількох боків Київ оточили вої Володимира, а на поміч їм вставала ще одна сила — перед ними вирував, шумів, весь горів вогнями Подол.
І вже через рови бігли роб’ї люди, вони кричали, що на верхньому валу і на всьому Подолі немає Ярополкової раті — усі вони повтікали вночі; незабаром прибігли смерди й з передграддя. «І на Горі, — говорили вони, — немає воїв, на городницях не видно сторожі, князь Ярополк з воєводами й мужами утік вночі до пониззя».
Полки князя Володимира рушили разом від Дорогожичів, з лугів за Оболонню, з Перевесищанського лісу вирвались комонники, земля загула від кроків тисяч ніг і тупоту коней, шум долинув і з-за Дніпра, вої перепливали на лодіях і конях плесо, город Київ упав.
Князь Володимир в’їжджав до Києва на чолі старшої дружини під знаменом батька свого Святослава, на якому були вишиті два перехрещені золоті списи, за ними їхали ринді, гридні.
З трепетом дивився Володимир на город, який покинув багато літ тому, й не впізнав його. На Оболоні, де колись хижі стояли серед лугу на поприще одна від однієї, вся земля була зорана й покопана, всіяна домами, халупами, землянками. На Подолі навкруг торгу й над берегом Почайни виросло багато нових теремів з клітями й підклітями, склепами й коморами; тереми ці й дворища, розгороджені високими тинами, тягнулись аж до гір, утворюючи конці.
Змінилось і передграддя. Володимир пам’ятав, що тут раніше просто в землянках жили кузнеці, гончарі, скудельники та кожум’яки, недалеко від воріт Гори був один тільки кам’яний терем княгині Ольги і кілька дерев’яних — бояр; а тепер нові добрі тереми — кам’яні й дерев’яні — оточували всю Гору, вони, здавалося, наступали на землянки кузнеців, ремісників, розчавлювали їх.
Де не їхали вої Володимира, їх радо вітали кияни, на Подолі в одному місці воєводи з Новгорода зустрічались із земляками — новгородськими купцями, там перелякані хозари частували воїв медом і олом, ще в одному місці свіон обнімав свіона, посеред торгу вже палало високе вогнище перед дерев’яним Волосом, що стояв без срібних вусів — їх уночі, як таті, вирубали з дерева вої Ярополка.
І скрізь навкруг — на крутих схилах над Глубочицею, що вилась до Почайни, над швидкою Сітомлею, яка струмувала з Щекавицького лісу, на концях Гончаровому, Кожум’яцькому — стояли люди, чулись жваві голоси й крики.
На Подолі князя Володимира зустріли й ті люди, які вночі вдарили в спину полкам Ярополка.
Вони ждали його недалеко від торгу, на широкій, обсадженій липами площі; їх було кількасот, деякі на конях, з мечами й щитами, деякі — піші, з сулицями, а то й просто з довбнями в руках.
Володимира вразив один із них — старий, сивий уже чоловік, слутий на ліве око, що сидів на коні попереду всього земського війська.
— Чолом тобі б’ємо, княже Володимире! — промовив чоловік.
— Слава князеві Володимиру! — закричали всі вої.
— Хто ти єси? — запитав старого Володимир.
— Я — воєвода Рубач, — відповів той.
— Ти служив у Ярополка?
— Ні, княже Володимире! Я ходив з отцем твоїм Святославом на ромеїв і привіз до Києва меч його і щит…
Та я віддав зброю не в ті руки: князь Ярополк повернув їх супроти людей руських…
— А мені і руським людям служитимеш?
— Я вже послужив і служитиму, скільки маю сил, княже! — відповів воєвода Рубач, і з єдиного його ока викотилась сльоза.
Увагу князя Володимира привернув ще один воїн, чоло якого перетинав глибокий шрам, він стояв позад воєводи Рубача.
— А ти хто єси? — запитав князь Володимир.
— Тур, — коротко відповів той.
— Але хто — ремісник, смерд, робочич?
— Гридень…
— То ти служив у князя
