Жінка у білому - Вилки Коллінз

Кажучи це, він роззирався довкола, так дивно й підозріливо поглядав на перехожих, що минали нас обабіч, неначе боявся, чи хтось із них не вистежує його.

— Бажаю вам щасливої мандрівки та благополучного повернення, — сказав я і додав, щоб він не почувався таким зовсім відстороненим від справ родини Ферлі: — Я оце їду в Ліммерідж у справах. Міс Голкомб і міс Ферлі саме поїхали в гості до якихось знайомих у Йоркшір.

Очі його заблищали, він нібито хотів щось сказати, але обличчя його знов нервово пересмикнулось. Він схопив мою руку, міцно стис і щез у юрбі, так і не мовивши більше жодного слова. Мені він був майже чужа людина, та я постояв хвилину, задивившись йому вслід із почуттям, схожим на жаль. Завдяки моєму фахові я досить добре тямлю в молодих людях і можу зразу визначити за певними зовнішніми ознаками, коли вони починають збиватися з пуття. Коли я знов рушив далі до вокзалу, то, на жаль, вельми засумнівався в щасливій долі містера Гартрайта.

IV

Виїхавши рано-вранці з Лондона, я прибув у Ліммерідж на обід. Дім видався мені гнітюче порожнім і нудним. Я гадав, що за відсутності молодих леді місіс Везі складе мені товариство за столом. Та вона схопила нежить і не виходила з кімнати. Слуг мій приїзд застав зненацька, вони метушилися довкола і все робили не до ладу. Навіть мажордом, досить старий та бувалий, щоб розуміти, що робить, подав мені пляшку крижаного портвейну.

Вісті про здоров'я містера Ферлі були ті самі, що й завжди. Я послав слугу сповістити господаря про мій приїзд і дістав відповідь, що він залюбки мене прийме наступного ранку, бо на сьогоднішній вечір раптова звістка про моє прибуття позбавила його всяких сил, ще й викликала жахливе серцебиття. Цілу ніч моторошно завивав вітер, то тут, то там у порожньому домі щось рипіло й тріщало. Спалося мені препогано і встав я в прегидесному настрої, аби поснідати в цілковитій самотині.

О десятій годині мене відвели до покоїв містера Ферлі. Він був у тій самій своїй кімнаті, в тому самому кріслі й тому самому своєму нестерпному стані тіла й духу. Коли я увійшов, його камердинер стояв перед ним і тримав розкритою важезну теку з офортами, а тека була завбільшки із стільницю мого письмового стола. Нещасний француз принижено усміхався, згинаючись від утоми, а тим часом господар незворушно гортав офорти, виявляючи їхні приховані красоти з допомогою збільшувального скла.

— Ви, найкращий з усіх добрих, давніх друзів, — мовив містер Ферлі, ліниво відкидаючись у кріслі, щоб аж потім подивитися на мене. — Чи ж ви цілком здорові? Як це мило з вашого боку, що ви приїхали звеселити мою самотину, любий Гілморе!

Я сподівався, що при моїй появі камердинера відпустять, але де там! Він так і лишився стояти, тремтячи з натуги під вагою офортів, а містер Ферлі так і сидів собі, спокійнісінько крутячи збільшувальне скло в пещених пальцях.

— Я приїхав поговорити з вами про дуже важливу справу, — сказав я. — Тож даруйте мені, але я хотів би порозмовляти з вами наодинці.

Бідолашний камердинер вдячно глянув на мене. А містер Ферлі тільки повторив за мною слабким голосом, усім своїм виглядом показуючи, який він вражений:

— Наодинці...

Але я не мав настрою жартувати й твердо вирішив змусити його зрозуміти, про що я говорю.

— Зробіть мені ласку, дозвольте цьому чоловікові вийти, — сказав я, показуючи на камердинера.

Містер Ферлі підняв брови і склав губи в саркастичну посмішку.

— Чоловікові? — повторив він. — Ви, неможливий старий Гілморе, що ви тільки маєте на увазі, називаючи його чоловіком? Та ніякий він не чоловік. Він, може, був людиною ще півгодини тому, поки я не забажав подивитися офорти, і, може, знов стане людиною ще за півгодини, коли мені набридне їх розглядати. А нині він просто підпірка для зібрання офортів. Ну, хіба може підпірка завадити нам розмовляти? Навіщо, Гілморе, заперечувати проти якоїсь підпірки?

— Я заперечую. Втретє прошу вас, містере Ферлі. Я хочу говорити з вами віч-на-віч.

Мій тон і манера не лишали йому іншого виходу, як тільки поступитись моєму проханню. Він зиркнув на камердинера й роздратовано вказав на стілець біля себе.

— Покладіть офорти й забирайтеся геть, — наказав він. — Дивіться, не загубіть того місця, де я зупинився. Ви загубили чи не загубили те місце? Ви певні, що не загубили? Ви поставили дзвоник так близько, щоб мені зручно було подзвонити? Так? То не дратуйте мене. Якого дідька ви не йдете геть?

Камердинер вийшов. Містер Ферлі вигнувся в кріслі, витер збільшувальне скло своїм тонесеньким батистовим носовичком і почав збоку розглядати розкриту теку з офортами. Нелегко було мені стриматись за таких обставин, але я стримався.

— Особисто мені зовсім не випадало вирушати нині в дорогу, — сказав я, — але я приїхав сюди заради інтересів вашої родини й вашої небоги. Мені здається, що я заслужив на якусь невеличку увагу з вашого боку.

— Не страхайте мене! — вискнув містер Ферлі, безпомічно відкидаючись у кріслі й заплющуючи очі. — Благаю вас, не страхайте мене! Я слабкий, я цього не витримаю!

Заради Лори Ферлі я твердо вирішив, що не піддамся йому, не дозволю собі втратити терпець.

— Я приїхав умовити вас переглянути вашого листа, — вів я далі, — й не змушувати мене приносити в жертву законні права вашої небоги та всіх її рідних. Дозвольте мені ще раз і востаннє викласти вам суть справи.

Містер Ферлі жалібно похитав головою і тяжко зітхнув.

— У вас немає серця, Гілморе, ви зовсім безсердечна людина! — сказав він. — Та що вдієш — говоріть.

Я докладно перелічив йому всі пункти шлюбного контракту і так і сяк пояснив різні можливості. Поки я говорив, він весь час лежав, відкинувшись у кріслі, із заплющеними очима. Коли я закінчив свою доповідь, він знехотя розплющив очі, взяв зі столика посріблений флакон із нюхальною сіллю й почав млосно його нюхати.

— Добрий Гілморе, — примовляв він між понюхами, — як це мило з вашого боку! Через вас я ладен примиритися з людством.

— Дайте мені пряму відповідь на пряме запитання, містере Ферлі. Повторяю вам ще раз, що сер Персіваль Глайд не має анінайменшого права претендувати на більше, ніж на прибуток із капіталу. А сам капітал,