Жінка у білому - Вилки Коллінз

Мені соромно було сказати йому це. Я спробував виграти час. Ба, навіть гірше — мої ділові інстинкти взяли наді мною гору, і я спробував торгуватися з ним.

— Двадцять тисяч фунтів — надто велика сума, аби друзі нашої леді отак зразу й віддали її,— сказав я.

— Що правда, то правда, — відказав містер Меррімен, задумано розглядаючи свої черевики. — Добре сказано, сер, дуже добре сказано!

— Можливо, компроміс, який би враховував інтереси і жениха, і родини нареченої, не злякав би так дуже мого клієнта, — продовжував я. — Ну ж бо, не впирайтесь! Чом би нам і не домовитись? Який ваш мінімум?

— Наш мінімум, — сказав містер Меррімен, — дорівнює дев'ятнадцяти тисячам дев'ятсот дев'яносто дев'яти фунтам одинадцяти пенсам і трьом фартингам. Ха-ха-ха! Даруйте, містере Гілмор. Я просто не міг не дозволити собі невеличкий жарт.

— Дійсно невеличкий! — зауважив я. — Ваш жарт того фартинга варт, якого ви забули згадати.

Містер Меррімен був у захваті. Від його реготу задрижали стіни моєї контори. Та мені було не до жартів, і я знов заговорив про справи, аби закінчити цю нашу зустріч.

— Сьогодні п'ятниця, — сказав я. — Дайте нам час до вівторка для остаточної відповіді.

— А чого б не дати, — відповів містер Меррімен, — навіть більше можна, любий сер, якщо хочете. — Він був уже взяв свого капелюха, щоб іти, але знов звернувся до мене: — До речі, — сказав він, — ваші камберлендські клієнти більш нічого не чули про жінку, що написала анонімного листа?

— Ні, нічого, — відповів я. — А ви досі не натрапили на її слід?

— Ще ні, — сказав мій колега. — Але ми не впадаємо у відчай. Сер Персіваль підозрює, що хтось ховає її, і ми за тим Хтосем стежимо.

— Ви говорите про ту стару жінку, що була з нею в Камберленді? — спитав я.

— Ні, сер, про когось іншого, — відповів містер Меррімен. — Тієї старої ми ще не зловили. Наш Хтось — це чоловік. Ми стежимо тут, у Лондоні, за кожним його кроком. Маємо велику підозру, що саме він допоміг їй напочатку втекти з божевільні. Сер Персіваль хотів зразу ж допитати його, та я сказав: «Ні, ми тільки насторожимо його запитаннями — треба стежити й чекати. Побачимо, що буде далі». Небезпечно лишати таку жінку на волі, містере Гілмор, — хтозна, якого вона ще викине коника... Хай вам щастить, сер. Сподіваюсь, у вівторок я матиму втіху дістати від вас звістку. — Він люб'язно осміхнувся і вийшов.

Наприкінці нашої розмови я не дуже уважно дослухався до того, що розповідав мій колега. Мене так турбував шлюбний контракт, що я пустив повз вуха все інше. Зоставшись на самоті, я знов почав міркувати, що мені діяти далі.

Коли б ішлося про будь-кого іншого з моїх клієнтів, я склав би контракт відповідно до отриманих вказівок, хоч як би це було прикро мені особисто, і думати перестав би про ті двадцять тисяч фунтів. Але я не міг поставитися з такою діловою байдужістю до міс Ферлі. Я всім серцем прихилявся до неї, я вдячно згадував, що батько її для мене був не тільки найщедрішим клієнтом, а й близьким другом. Складаючи для неї шлюбний контракт, я мав до неї таке почуття, яке почував би до рідної дочки, коли б не був старим парубком. Тож я вирішив пожертвувати своїм спокоєм і вигодою, але будь-що захистити її інтереси. Писати містерові Ферлі повторно була марна праця — він тільки ще раз вислизнув би з моїх рук. Можливо, особисте побачення з ним, особисті перемовини більше дали б користі. Наступний день була субота. І я надумав купити квиток туди й назад і розім'яти свої старі кості — поїхати в Камберленд, щоб спробувати умовити містера Ферлі прийняти справедливе, розумне й чесне рішення. Безперечно, шансів на те, що поталанить, було мало, але так хоч сумління моє стало б чисте. Я зробив би все, що могла зробити людина в моєму становищі, для захисту інтересів єдиної дочки свого давнього друга.

Субота видалась чудова: сяяло сонце, дув західний вітерець. Останнім часом я знов відчував, ніби голову мою то розпирає зсередини, то ніби здавлює обруч, — вернулися головні болі, проти яких мене ще два роки тому настійно застерігав мій лікар, — тож я і вирішив пройтися трохи на вільному повітрі. Я відправив валізу на вокзал, а сам подався туди пішки. Коли я вийшов на Голборн, якийсь чоловік, що швидко проходив мимо, зупинився і заговорив до мене. То був Волтер Гартрайт.

Якби він не привітався до мене перший, я б, звісно, пройшов повз нього. Він так змінився, що я насилу його впізнав. З лиця він був блідий і худий, тримався якось непевно, неначе поспішав кудись. У Ліммеріджі він одягався охайно, як джентльмен. А нині він був так неохайно вдягнутий, що коли б хтось із моїх клерків з'явився в такому вигляді на роботу, мені було б за нього соромно.

— Чи давно ви повернулися з Камберленду? — спитав він. — Днями я дістав листа від міс Голкомб. Я знаю, що пояснення сера Персіваля визнано задовільним. Чи скоро буде весілля? Може, ви знаєте, містере Гілмор?

Він говорив так швидко, так чудно нагромаджував запитання на запитання, що я насилу його розумів. Хай він і пожив трохи як рівня коло родини Ферлі в Ліммеріджі, та я вважав, що це ще не давало йому права цікавитися їхніми особистими справами. Я вирішив якнайчемніше вказати йому на його місце.

— Поживемо — побачимо, містере Гартрайт, — сказав я. — Мабуть, ми правильно зробимо, коли стежитимемо в газетах за повідомленням про весілля. Даруйте, коли я зауважу, що, на жаль, виглядаєте ви гірше, ніж тоді, як ми з вами бачилися востаннє.

Легка судома перебігла біля його очей і вуст, і я вже й пошкодував, що так відштовхнув його своєю відповіддю.

— Я не маю права розпитувати про її весілля, — гірко мовив він. — Мені, як і всім іншим, доведеться прочитати про це в газетах... Так, — повів він далі, перш ніж я встиг вибачитись, — останнім часом я не вельми добре почуваюсь. Я їду в іншу країну, спробую перемінити обстановку й роботу. Міс Голкомб ласкаво допомогла мені зі своїми зв'язками, і рекомендації