Кола на воді - Олена Печорна
– Бабуня…
– Дівчинко моя… рідненька.
– Бабусю…
Анатолій вийшов. Не в силі був лишитися. Не зміг. Якби… Якби ж то повернутися в минуле і так само притиснути до себе власну доню. Відчути рученята, теплий подих, лоскіт волосся на щоках і запах… її запах… Невже цього не буде? Ніколи вже не буде. Зараз він, мабуть, убив би… Розірвав би Звіра, у горлянку вгризся б й пив життя ковтками, доки не випив все до краплі. Але Звір не тут, він замкнений у сірості мовчання, як у захисному панцирі. Хочеться кричати. Крик народжується глибоко і йде, мабуть, із самого дна.
– Ненавиджу!!!
Легше не стає. Гола ніч сутулиться і йде босоніж у напрямку світанку, щоб там народити новий день. Будинок з метеликами всередині мружиться під першим промінням і випускає з себе двох щасливиць – бабусю й дівчинку. Відтепер вони сім’я.
У нього нема сім’ї. Анатолій зрозумів це одразу ж, як зайшов до порожнього будинку. На обідньому столі сиротливо біліла чашка з недопитою кавою (тепла, ще не встигла охолонути) і аркуш з гострими кутами:
«Я втомилась. Вирішила відпочити. Дзвони».
Так коротко. Дивно. Рената ніколи не вміла вкладати рій думок у слова, тому останніх завше було багато – оберемки речень, і раптом… Скільки ж їх тут? Три. П’ять слів. Нагадує надріз при операції. Чи ампутація? Може, подзвонити? Взяв телефон до рук, довго стискав, той навіть нагрівся від дотику пальців, але поклав до кишені. Не зараз. Пізніше. Коли все закінчиться.
Біля дверей підстрибував Бой, але, побачивши Анатолія, одразу сів, схилив голову набік і зазирнув в обличчя.
– Що, хороший мій, відчуваєш? А де ж твій господар?
Пес висолопив язика і голосно гавкнув.
– Кличеш його, так? От молодець. Розумник.
По доріжці й справді поспішав Віталій з букетиком ромашок – білих-білих. Анатолій відчув, як в грудях затискає подих. Красиві.
– Ви… – сутулиться й відводить очі в бік.
– Вже знаю. Вона нічого не говорила?
– Ні. Зібрала валізу й викликала таксі. Дуже поспішала.
– Тікала.
Юнак ніяковіло м’яв у руках квіти. Хоч ворожи бери. Кохає чи ніколи не кохала?
– Ви… Я… Скажіть, якщо не потребуєте вже охорони.
– Що? А, ти про це. Ні, залишайся. Ми… якось все владнаємо, тільки пізніше.
– Добре, – зрадів. – А можна я сьогодні на дві годинки відлучусь?
– Можна. До Лілі?
Зашарівся. Став схожим на закохане хлоп’я. Хтось йде, а хтось когось знаходить.
– Так… до неї. А ви куди рушаєте?
– До нього.
У відділку знали, що Анатолій обов’язково приїде, принесе свою ненависть до тиші Звіра. Він так робив щодня вже третій тиждень поспіль – без вихідних, свят, бо по-іншому не міг – ненависть розчавила б. Скільки ж її в ньому? Озеро. Озерце. І все належить Звіру, але того це зовсім не лякає, скоріше навпаки, він звик до цих візитів й смокче лють, як наркоман, очима. Господи! У них вже кожна рисочка – знайома до одуріння. Анатолій упізнав би їх з мільйонів інших, усіх живих і мертвих, але вони… мовчать. І в цьому мовчанні зосереджений весь Всесвіт, їхній, один на двох – батька і убивці, а решта – пил. Не суттєво.
Хороше слово, правильне. Може, тому біганина інших нагадує мурашню. Біжать-біжать-біжать, прагнуть щось змінити, якось вплинути. Всі: слідчі, прокуратура, адвокати, але найбільше старший Горицвіт. Він кричить з усіх телеканалів, мовляв, справа – булька, насправді намагаються дібратись до його персони, використовуючи сина. Серйозний дядько – з портфелем й запакованим у костюмчик держслужбовця черевцем. Роздає накази, погрожує, тисне. Все, як має бути. Слідство гальмується й ледь-ледь повзе, але навіть це не головне. Головне, що Звір мовчить. Нема зізнання і нема вини, і те, й інше – по той бік мовчання.
На сходах відділка стояв майор. Неголений. Потиснув руку й помітно пожвавився, бо нарешті побачив когось поза цими стінами:
– Здрастуй. Що нового?
Анатолій відчував потиск і раптово сам для себе зізнався:
– Пішла Рената, тепер у будинку офіційно – пустка.
– Назовсім? – Голос Петра збентежений.
– Не знаю…
– То може… зробити щось… Якось повернути.
– Не впевнений, що ЗАРАЗ це мені потрібно. Пізніше.
Слідчий похмуро дивився з-під кудлатих брів:
– Потім буде пізно. Повір. Я так свій шлюб занапастив. Робота, все робота, потім, а потім знайшовся інший, котрий був поруч.
– Десь я це вже чув. Може… сьогодні подзвоню… Якщо судилося… Словом, неважливо. Ти краще розкажи, що там затриманий?
– Мовчить.
– Піду.
– Як знаєш.
Сіра тиша. Очі в очі. Ненависть навпроти повної апатії.
– Чому?
Анатолій знову й знову повторював питання. Вже навіть не сподіваючись на відповідь. А може, її просто не існує? Пояснення нема. Є тільки дикість. І знову поплили години. Одна, друга, третя.
– Ну чому?
Скляна поверхня погляду. Там було пусто. Думки виснажились до стану повітряної кульки – все летіли, летіли, і жодна не затримувалась. За вікном місто все ще сподівалось, бо було терпляче. Мабуть, цей день добіг би, як і решта днів: вчорашній, поза-, поза-й позавчора, але всі кола, навіть найміцніші, колись дають тріщину. І вже надвечір єдиний телефонний дзвінок розрізав світ навпіл.
– ЩО??? Не може бути.
Петро зблід, як стеля, навіть посірів.
– У камеру його.
Затриманий підвівся. Байдужий, немов нічого не помітив, тихо рушив. За ним гучно закрили двері, ще довго було чути кроки й дзвінкий брязкіт, у коридорі метушня. Весь цей час Анатолій із завмиранням серця чекав, аби спитати:
– Що?
Петро втирав піт, але дрібні краплі розтікались і все одно повзли за комір, лишаючи тоненький слід, тонесенький, немов його і не було:
– Затримали ще одного. Прийшов до відділка й зізнався.
– В чому?!!
– У втопленні обох дівчаток, плюс замах на Богданку.
– Не може бути.
– Отож бо і воно. Ходімо.
Коридор розтягнувся. Двері. Двері. Двері. Вони вистрибували назустріч, як відкриті пащі, і кожна прагнула ковтнути. Скільки ж їх? Нарешті Петро зупинився навпроти потрібних, рвучко відкрив, й обидва відчули, як всередині плавиться повітря, бракує кисню й світла. Може, через це неочікуваного гостя розмістили саме біля вікна. Він сидів зігнутий, неначе скручена пружина, худорлявий, довге волосся, вже давно не мите, прозора шкіра. З погреба чи що? Погляд перестрибував з людей на речі, бігав по кімнаті. Очі… Вони були схожі на спіймане мишеня – такі ж
