Кола на воді - Олена Печорна

– Це Я… Я… я зробив. Чуєте?

Голос тремтів, але з кожним наступним словом набирав сили й врешті перейшов на крик, накриваючи собою всіх присутніх:

– Я убив!!! Чуєте?!! Я!!!

Петро кивнув.

– Віримо, все… Заспокойся. Ти… – і вже пошепки до колег: – Лікаря викликали?

Затриманий почув слово «лікар» й одразу зірвався зі стільця. Скуйовджений. Тіло смикалось в судомах:

– Не треба. Все то я зробив. Навіщо лікар? Я… я… я.

Хтось таки викликав медиків. Вони ввели заспокійливе, ствердно кивнувши:

– Наш клієнт.

Все. Світ обірвався. З розпачу Петро підійшов до стіни і з усього маху загатив кулаком, так, що з тієї зірвалась малюсінька іконка в кутку і впала просто до ніг:

– Це кінець.

По той бік мовчання

Жертву обирають. Чи вона сама стає такою? Анатолій сидів біля озера й рахував до ста. Його судомило. Віднедавна цей стан напівсвідомості став звичним. Так простіше рухатись крок у крок… за Звіром. Котрим з них??? Їх тепер двоє. Смішно. Можна навіть обирати того, хто більше до вподоби. Озеро підслухало і затремтіло, хоча, можливо, так воно готується увібрати в себе осінь.

Вже скоро… Зовсім скоро. Зараз – середина серпня, виснаженого, немов старезна породілля. То чого чекати від такої? Запізно для нового життя. Все. Скоріше, це – народження кінця. Підвівся. Пішов обходити. Так легше… рахувати. Один. Два. Три. Почав спочатку. Просто. Ну як так можна? Як? З’явився божевільний і все, уламки склалися самі собою – це ж і є маніяк. Той, хто топив… І вже газети затріпотіли заголовками, мов переможним стягом: «Звільнені від Водяного Змія». Охрестили ж як… майже поетично. Хто він? Звідки з’явився?

Ніхто. Сіренький вчитель малювання, єдиний син у матері-одиначки, цілком звичайний, таких десятки – з похованим генієм всередині. Самітник. Про його існування ще тиждень тому навіть не підозрювали, а сьогодні кожен смакує особливості життя маніяка. Жив на дев’ятому поверсі (немов це щось пояснювало), хоча поверх був найвищим і звідти небо уночі – як на долоні. Мріяв про Женевське озеро. Малював і малював ті води – глибинні, прозорі й сині-сині. Читав книжки. Вигулював час від часу сусідського собаку, якого, до речі, і побоювався, власне, як і дітей, котрих навчав, бо ті здавались дивними, а ще абсолютно не помічали стержня в ньому, ніхто не помічав, хіба що мама. Про маму турбувався, але вона любила, звідси не могла об’єктивно оцінити, ким він був, а решта…

Для решти він – сіренька посередність, а може, навіть і невдаха. А що? З дня у день пискляві третьокласники, жарти в спину, уночі – зірки над сонним містом, тиша й сни про Женевське озеро. Мабуть, так тривало б довго, скоріш за все, роками, хіба що учні ставали б старшими, коли раптом – Страх. Страх народився в озері (тільки в міському, мілкому – як справжнє, а не вигадане життя), виріс і врешті-решт охопив собою ціле місто, тисячі людей. Дивовижний розмах, але навіть його можна привласнити, примірять, як корону, і вже на ранок прокинутись відомим, бо кожен мусив знати в обличчя Водяного Змія (смішно, але навіть учні, котрі ще вчора вперто малювали чортиків на його уроках). Журналісти – більше: ловили кожне слово, рух, вираз обличчя, ловили й множили, так, що він, здавалося, був скрізь – багатоголовий демон, а насправді… хворий.

Це стало ясно майже одразу. Скликана комісія одноголосно та безпомилково визнала підсудного недієздатним й легким рухом розставила печатки у потрібних папірцях. Раз. Два. І все. Слідство прийняло цей факт чи не як головний доказ у справі. Бо хіба нормальний учинив би подібне звірство? Та й хто? Щоб Горицвіт? Спортсмен, відомий тренер, син слуги закону. Бідолашний втрапив у халепу, опинившись не в тому місці і не в той час. Трапляється, але з такими не минає безслідно. Місто смакувало передчуття розплати за гріхи. Як же? Татко ж – ДЕПУТАТ. Небожителі прощати не навчились, хоча… вся справа шита біло-біло. Проте кого ж це має хвилювати? Лиш одиниці порівнювали факти й розуміли, що не все так просто: щось криється по той бік мовчання. Але знати б, що?

– Як ти?

Анатолій від несподіванки підскочив, озирнувся. Майор.

– Привіт. Нормально. А от ти…

Петро виглядав кепсько. Щось зникло в постаті, щось украй важливе.

– Мене сьогодні відсторонили. Справу передають у столицю.

– Татко Горицвіт?

– Схоже на те… Я написав заяву…

Анатолій, збагнувши значення сказаного, одразу не повірив:

– Хочеш звільнитись? Як? А далі що?

Майор присів, зачерпнув пригоршні води, плеснув прямо в обличчя, тріпонув головою, ніби прагнув звільнитися від бруду останніх днів:

– Не знаю. Піду рибалити… Люблю ловити рибу. А якщо чесно, то не зміг… лишитися. Зневірився я, Толю. Обмілів. Та й що кому доводити? Коли накази згори ідуть. Бридко.

Анатолій слухав, як хлюпочеться озеро біля їхніх ніг, немов перетікає з посудини в посудину й водночас лишається на місці.

– Відпустили?

Він мав це запитати. Власне, це питання тривожило найбільше. Майор винувато схилив голову:

– Сьогодні. Підозри знято. Вибачились і звільнили. Батечко зігнав хмару журналюг й піарився – аж вивертало. Клоун. Але не це вразило, чогось такого й варто було очікувати, а от Горицвіт… Уявляєш, він пішов, так і не сказавши й слова, взагалі нічого, просто пройшов крізь натовп, навіть на батька – жодної реакції… Не збагну. Щось є у ньому… моторошне.

– Смерть.

Петро зиркнув:

– Ми ж не довели. Художник – теж не варіант, але його мотив – ось, на поверхні, прагнув самоствердитись. А Горицвіт… то таємниця.

Анатолій кивнув. Найголовніша у його житті, проте він ЗНАЄ, і нехай весь світ доводить протилежне. Звір живе в мовчанні. І рано чи пізно він збагне, чому.

– Час покаже.

Петро зітхнув:

– О! Його у мене тепер досить. З головою. Ось. Починаю розуміти стареньких, що сидять на лавах.

Анатолій ледь не підскочив, зрадівши згадці про старих:

– Точно! Я все хотів спитати. Ти не знаєш, куди подівся наш Діденко?

– Степан Олексійович? Не знаю. А давно нема?

– Та довгенько. Вже звик до дідуся, а тут лава пустує, голуби хронічно голодні. Годував же птаство розумний дід. Хоча я про нього майже нічого не знаю. Хто і що?

– Мешканець богадільні.

Анатолія аж тріпонуло, холод пройшовся по спині.

– Та ти що?

– Так. Не схоже? Я всього не знаю, але що живе у притулку для самотніх старих, то – точно. Сам перевіряв. Дивак. Щодня ходить аж сюди, у парк. Неблизька дорога,