Кола на воді - Олена Печорна

– Мовчить?

– Мовчить.

– Ще вислизне. Бо проти нього що?

– Слова дитини. І та не при собі, тю-тю.

– А раптом – і не він?

– То хто?

Знову й знову тиша.

Проти затриманого, дійсно, є тільки свідчення хворої дитини. Богданка залишилась у Антоніни, днями просиджує в кімнаті з метеликами, коли навідується в гості Ірина, просить її грати на фортепіано, а вночі вперто лізе аж під ліжко й ховається під ним, мов безпритульне кошеня. Ховається. Від власних сновидінь. Бо в ті приходить він – Чоловік з берега. Вона так його називає. Описує в деталях і тремтить так сильно, що, здається, невидимі розряди проходять тілом. На упізнанні Тоня з Ірою ледь стримали судоми, аби дитина сама себе не розчавила від страху, проте вона таки впізнала. Присутні боялись навіть дихати, коли тонесенький пальчик беззахисно вказав на Горицвіта. Він, Чоловік із берега. Потім пішли сльози й не зупинялись кілька довгих годин. Богданка плакала до повної знемоги, але потім стало легше. Це стало помітно уночі, коли дитина таки зважилась залишитись на ліжку, а не під ним.

Були, щоправда, інші свідки. Пара закоханих. Але з ними все було не так просто. Вони бачили вбивцю зі спини й у напівтемряві, звідси – впевненості бракувало, однак також спинили вибір на Горицвіті. А от сусідка Богданки навпаки – свідчила натхненно й аж занадто впевнено, бо говорила геть все чисто, починаючи з кози й завершуючи детальним описом ляльки (останню, до речі, знайшли наступного ж ранку поруч з місцем злочину). Здавалось – все, коло замкнулось. От тільки всередині його – все одно пустка, бо Звір мовчить.

Слідчий кивнув наглядачу:

– Годі… на сьогодні. Відведіть у камеру.

Горицвіт… посміхнувся й нарешті став схожим на живого. Спокійно вийшов. Руки за спиною, а здається, що високо над головою – тріумфують, бо таки перемога. Хочеться вибігти слідом, вхопити за грудки й витрясти бодай слово. Чи вбити? Щоб не міг так посміхатись, у той час, як Оксанка посміхається хіба що в снах.

Петро підійшов і став поруч. Крізь шкіру сочилася напруга, й було помітно, що втримувати її всередині дається дедалі важче.

– Господи… Не можу… заспокоїтись, а потрібно.

Анатолій розсміявся:

– Навіщо? Він же просто знущається, а ми граємось у спокій.

Майор схилився у відчинене вікно, вдихнув вечір, у якому догорало літо, й вже спокійно вимовив:

– Емоції – то зброя. Розумієш? Тут витримка важлива. Хто кого?

– Навіщо? Все й без того ясно. Свідки, докази.

– Пустушка. Богданка – недієздатна. Найзеленіший адвокат зможе довести, що свідчення її нічогісінько не варті. Студенти? Вони свідчать, але ж самі підтверджують, що то – лише припущення, а не аксіома. Всезнаюча сусідка? Така навигадує й сама не добере, де в тому правда. Лялька. Ну то й що? А не міг він подарувати її дівчинці просто так? Ну пожалів дитину? Та й ще не факт, що дарував справді він. І чи належить іграшка нашій потерпілій – теж питання. От і виходить, що докази ніби і є, й водночас їх нема.

– А мені й не потрібні. Він це зробив і має відповісти.

Майор розвів руками:

– Має, але не забувай, хто він такий і чий син.

– Усі під Богом ходимо.

– Ти про що?

– Так…

– Їдь додому, га? Від гріха подалі.

– Не хочу, – сказав і зрозумів, що так воно і є.

– А я б пройшовся. Бодай на трошки під небо вийти. Вже скоро й ніч.

Чоловіки замовкли, спостерігаючи, як вечір спускається у місто по драбині з ліхтариків. Один за одним спалахують вогні: великі, малі, різнокольорові. Вони рухаються, й здається, що то пливе велетенська сяюча ріка.

– Скоро закінчиться літо.

Анатолій проковтнув ці слова, немов отруту, хоча знав це, відчував, а вірити відмовлявся. З цим спекотним літом доведеться поховати не тільки біль, але і крихти минулого, безцінні крихточки колишнього життя, що ще живе десь поруч, а не тільки в пам’яті. Й воно рано чи пізно всохне серед високої трави, впаде додолу опалим листом, розійдеться туманом і помре з останнім голосочком цвіркуна. Петро збагнув гірке мовчання й винувато попросив:

– Вибач. Товчуся в рані. А давай прогуляємось, га? Вечір такий. Ми ж не арештанти?

– Гірше.

Але той наполягав:

– Ну справді… Треба навідатися до Богданки.

Анатолій не втримав раптової посмішки:

– Угу.

– Не знущайся. Я при виконанні службових обов’язків. Пам’ятаєш?

– У всіх у нас… обов’язки… Ходімо?

– Я зобов’язана її забрати, чуєте?

– Звичайно.

– Ви ж бачите, я змінилась.

Анатолій слухав голоси й мимоволі шукав оту зелену муху аж під стелею. Але мухи не було і не було дзижчання, а поруч із Петром стояла інша жінка: з ясним поглядом й обличчям світлим, як ранкова вода на травах. Дивовижно. Він не впізнав би її, зіштовхнувшись у натовпі. Що ж це сталось? Чистий одяг, охайні рухи, що породжують довкола затишок і щось цілком нове. Спокій? Прозріння? Чудасія. Скільки ж минуло? Вісім днів? Завтра дев’ятий. Могли бути поминки. Тут. Аж здригнувся, пригадавши бантики у кісках, що сьогодні заплітала Богданці Тоня. Невже їх не було б? Й десятка запитань про те, як вдається метеликам літати? Славна дівчинка. Не така, як решта її однолітків, проте своя, і у будинок увійшла так гармонійно, немов жила там завжди.

– Покажіть мені її, благаю. Дайте просто обійняти, пересвідчитись, що…

– Жива й здорова. Їй зараз добре. Стан поліпшується. Навіть фахівці дивуються. Лікар просився показати чарівний будиночок, не вірив, а побував і лиш руками розвів. Їй спокійно. Розумієте? А ця зустріч може підірвати емоційний стан, і хтозна, як подіє…

Жінка впала в ноги:

– То дайте хоч у віконце зазирнути, хоч у щілину, бо мені… дихати болить. Що ж я накоїла? Господи, порятуй дитинку. Одних не врятувала, не догледіла. Пішли мої кровиночки з цього світу… – голос обірвався.

Анатолій знайшов чашку й зачерпнув води з відра, розмальованого, скоріш за все, дитячою рукою. На жовтій посудині всіма кольорами сміялася веселка, вигнута кривуватою дугою. Уявив, як світла голівка старанно схилилась, щоб хоча бодай так розмалювати своє дитинство. І де ж тільки фарби дістала? Чоловік простягнув чашку з водою:

– Ось, випийте.

Зробила кілька ковтків, сіла за стіл, озирнулася будинком й заплакала, тільки вже по-іншому – чисто-чисто.

– Нема… їх… а зі мною… Перед очима… Тут, у грудях, у судинах, у голові. І у будинку. Скрізь. Дивляться… Тягнуть рученятка: