Комедії - Жан Батист Мольєр
Розмови має він секретні з усіма,
Хоча найменшого секрету в них нема,
У всьому бачити щось надзвичайне хоче
І навіть «добрий день» на ухо вам шепоче.
Акаст
Як, пані, вам Жеральд?
Селімена
Ох, лишенько моє!
Вельможу всюди він і завжди удає,
Про герцогів самих та принців лиш говорить
І славу сам собі фальшиву й марну творить.
Сліпий од титулів, не зна він інших слів,
Ніж коні, виїзди, краса ловецьких псів;
На «ти» віл з усіма, хто ім’я славне має,
І вислову «мосьє» він зроду не вживає.
Клітандр
Беліза нібито другує вельми з ним.
Селімена
Жіночим розумом, безсилим і тупим,
Вона щораз мене замучує, панове!
Підшукувати тем їй треба для розмови,
А навіть як сюжет цікавий я знайду —
Він розбивається об річ її бліду.
Щоб справити її хоч на яку дорогу,
Усі загальники я кличу на підмогу:
Ясну годину, — дощ, і спеку, й холоди, —
Дарма! Немає й тут рятунку від біди!
Здавалось би, дійшли одвідини до краю:
То на дзигарі я дивлюсь, то позіхаю, —
Година тягнеться, як довгий-довгий день, —
Сидить, хоч би там що! Сидить, неначе пень!
Акаст
Ще про Адраста вас дозвольте запитати.
Селімена
А! Марний славолюб, і заздрий, і пихатий!
Двір нібито ціни як слід йому не склав —
І всіх би він за те ганьбою окривав.
Хто тільки дістає уряд чи нагороду,
Усе те робиться йому на зло й на шкоду!
Клітандр
А молодий Клеон, що гості день при дні
Його одвідують високі та значні?
Селімена
Без кухаря свого не мав би він і слави:
Шанують не його візитами, а страви.
Еліанта
І справді, майстер він до делікатних страв.
Селімена
Коли б лише себе до столу не давав!
Убогий розумом, кишенею багатий,
Найкращий він обід зугарен зіпсувати.
Філінт
Як дядько вам його, Даміс?
Селімена
Мій добрий друг. Філінт
От чесний чоловік! Який високий дух!
Селімена
Так, горе тільки в тім, що він кладе всі сили,
Щоб гострий ум його, дивуючись, хвалили,
Складає прикладки на людях і в сім'ї
І тільки й думає про дотепи свої,
Відколи він себе отак несе високо,
Скрізь тільки огріхи його вбачає око.
Ніхто з письменників його не вдовольнить:
Знавцеві буцімто не до лиця хвалить,
Ознака розуму — причепливість без міри,
І тільки дурники захоплюються щиро;
Отож хто лає все так ревно, як Даміс, —
Усіх сучасників, виходить, переріс.
Найзвичайнісінькі смішні йому розмови;
Скрижує руки він, нахмурить грізно брови
І каже поглядом зневажливо німим:
Пігмеї! Як це все ще не набридло їм!
Акаст
Хай грім уб’є мене, коли портрет не схожий!
Клітандр
(до Селімени)
Ніхто в дотепності рівнятись вам не може.
Альсест
Так, друзі! Бийте всіх на вашому шляху!
Хай кожен підпаде під критику лиху!
Проте, коли із них зустрінете кого ви, —
В обіймах ви його стискаєте, панове,
Не навтішаєтесь, цілуєте мерщій
І в приязні йому клянетеся палкій.
Клітандр
Чому ж бо ви на нас розгнівалися нині?
Усі докори ці зверніть до господині.
Альсест
Ні, враг би взяв мене! Я кидаю їх вам!
Це ж ви їй кадите отруйний фіміам,
Ви живите злобу невтомну й невгамовну,
За силу маючи якусь її чудовну.
Вона б не брала всіх на посміх і на глум,
Якби не ці хвали, не цей облесний шум.
Так, так! Облесників я тільки винувачу
За вади і гріхи, що вколо себе бачу!
Філінт
Чому так палко ви взялися боронить
Людей, що гнів на них і в вас не раз кипить?
Селімена
Невже ж ви панові дивуєте Альсесту?
Не знаєте, що він — це дух живий протесту,
Що він не згодиться ніколи і ні з ким
І вельми даром цим пишається своїм?
На думку загалу він не пристане зроду,
Ладний перечити всьому людському роду —
І за ганьбу собі щонайстрашнішу б мав,
Якби хоч раз кому так, а не ні сказав.
Він заперечення узяв собі за зброю
І часом у бою буває сам з собою;
Готовий власних він зректися почуттів,
Коли хто інший їх у слові появив.
Альсест
Глузівники за вас — і можете ви сміло
Свої отруєні у мене слати стріли.
Філінт
Але ж признайтеся, — як друг вам говорю:
Ви дійсно раді всіх покликати на прю,
І хоч говорять те чи зовсім інше люди —
Ваш розум ні хвали не терпить, ні огуди.
Альсест
Усім перечу я, бо й справді, лихома,
Ніколи рації у їх думках нема,
І бачу натовп я щоразу перед себе,
Що хвалить, де не слід, і гудить, де не треба.
Селімена
Проте погодьтеся…
Альсест
Ні, пані!.. Краще вмру,
Ніж маю стерпіти оцю ганебну гру.
Безмежним гнівом я киплю серед громади,
Що в вас підтримує усі найгірші вади.
Клітандр
Про господиню я одно б сказати міг:
Я вади жодної у ній не постеріг.
Акаст
Я тільки грацію та милу знаю вдачу.
А вади? Де ж вони? Даруйте, я не бачу.
Альсест
Я бачу добре їх — і того не таю:
Висловлював не раз догану я свою.
Ми тим суворіші, що більше почування,
І правда виника з правдивого кохання;
Я тих облесників гонив би за поріг,
Які всякчас мені стелилися б до ніг,
Усьому, що чиню, зумисне потурали
І хиби всі мої хвалою оточали.
Селімена
Виходить, що любов найбільша каже нам
Лиша боротися із ніжним почуттям,
І того, що йому ми серце присвятили,
Картати без кінця і ганити щосили!
Еліанта
Хто любить — інших той додержує шляхів:
Своє обрання він усе б лише хвалив,
Бо серцю, що горить неутоленним палом,
Істота обрана здається ідеалом,
Чарує й вадами найгіршими вона —
І прибираються їм красні імена.
Бліда вона, як смерть, — подібна до лілеї;
Вся чорна — знаджує смуглявістю своєю;
Худа, немов кістяк, — гнучкіша від стебла;
Товста — величністю над усіма взяла;
Навикла між людьми ходити неохайна —
В недбалій грації прекрасна, надзвичайна;
Висока, наче стовп, — богиня між богинь;
Маленька — лялечка, легесенька, як тінь;
Бундючно дивиться — мов королева пишна;
Лукава — в дотепах і вигадках утішна; —
Дурненька — добрості ясні скарби таїть;
Мовчуща — з красної стидливості мовчить;
Нестримна на язик —
