Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко
Присутні засміялися, а винуватець всього – Нестор Дорофійович Бобокал, який стояв, похнюплений, на порожньому місці між столом президії та кількома рядами ослонів, весь зіщулився і втягнув голову в плечі.
– Ну, а щодо звільнення – то я тут навіть коментувати не стану, – продовжив парторг. – Ми ж, товариші… Ми ж не просто так, ми – це трудовий колектив! А отже, маємо виховувати наших членів, боротися за кожного, а не бездумно на вулицю викидати. Хіба ж не так, товариші?..
Присутні схвально загули в тому сенсі, що справді так.
– Отже, я так гадаю, оголосимо ми товаришеві Бобокалу Нестору Дорофійовичу догану, тільки тепер вже сувору. А також дамо доручення зобразити його «подвиг» у нашому заводському «вікні сатири» – нехай повисить там картинка! А товариш Бобокал нехай подумає над своєю поведінкою. Так, товариші, га?..
Присутні знов загули схвально. Як раптом це безладне гудіння перекрив чийсь задерикуватий вигук:
– А що він сам може сказати з приводу всього того, що сталося?
– Тобто?.. Що маєте на увазі? – не зрозумів парторг.
– А нехай розкаже, що там у нього сталося, що він напився.
– Ну-у-у… як тобто, що сталося?! Взяли та й підпоїли його, збили на криву стежинку, – почав було парторг, як раптом заговорив сам винуватець:
– Друг у мене помер.
– Що-що?! Що ти там верзеш?! Кажи гучніше, – загомоніла зала.
– Друг у мене помер. Валерій Струсь з Києва, – мовив сторож тепер вже гучніше. – Ми з ним на фронті разом воювали, він мені життя один раз врятував. У самого ж Валерки нічого не клеїлося: коли ще хлопцем був, то мріяв матросом стати, щоб по всіх морях поплавати. Потім хотів бути кавалеристом, але тут війна наспіла. І воював він у піхоті, як і я сам. А по війні працював чоботарем, жив у злиднях, сім’ї так і не завів, отож випивати почав… Спочатку потроху, а потім і дуже сильно – не те, що я… Ну, отож і помер нарешті. Я до нього в Київ на похорон їздив, оце щойно приїхав – ну, тепер от узяв та й напився.
– Ну годі вже, годі! Не перетворюйте наш товариський суд на ярмарковий балаган, – спробував зупинити його парторг. – Ваша розповідь, товаришу Бобокал, є щемливою, але ж водночас не має найменшого відношення до крадіжки готової продукції, що сталася на заводі з вашої ласки, та до нашого товариського суду…
– Як це не має?! – обурилися присутні. – Як це не має, коли у нього товариш помер?! Ясна річ, тоді можна й назюзюкатися… Дуже навіть можна! От я особисто ще не так би напився… мабуть…
Зала гула, немов розбурханий бджолиний вулик. Тепер людей не могло заспокоїти навіть суворе гримання кулака парторга по застеленому кумачем столу. Присутні ж нібито раптом побачили замість жалюгідного п’янички ветерана жахливої війни, який півтора десятиліття тому кров проливав за щастя всіх людей, за мирне небо над головою… То за що його засуджувати товариським судом, за що догану ліпити, та ще й сувору?! Ну, знаєте!..
Зміну настрою людей засвідчив новий вигук із зали:
– А нехай розкаже, що там з ним на фронті сталося і з цим його… Ну-у-у, з тим, який спився й помер у Києві?..
– Так-так, нехай розкаже! Ми вже зрозуміли, що за кожного нашого члена треба боротися, отож хай виллє душу!.. Хай розкаже!.. Сторож – він що, не людина хіба?.. – залунали голоси тут і там.
– Повторюю, товариші, це не має відношення до справи, – намагався урезонити людей парторг, та де там!.. Отож у підсумку неохоче погодитися:
– Ну гаразд, товаришу Бобокал, якщо народ того вимагає – розкажіть нам про… як там його звали?
– Про Валерія Струся.
– От-от, саме так! Розказуйте, а ми уважно послухаємо.
І в залі майже миттєво запанувала тиша.
Бакота, Поділля, ранок 18 липня 1960 року
– Назаре! Агов, брате! Годі вже боки пролежувати, підемо зі мною, косити допоможеш, – гукнув Гарась. Однак молодший брат залишився в ліжку, хіба що пробурмотів стомленим голосом:
Батько косять, а я ні:
Нах*я воно мені?!
– Назаре!.. – позвав старший брат знов та ще й за плече штурхонув. – Це що, твій улюблений вірш, написаний Лесею Українкою?
– Та ну, таке скажеш! Це мене студенти навчили.
– А чого ж це ти всякий непотріб від цих дурнів запозичуєш разом з лінощами? Давай вставай негайно, лежню ти сякий-такий!..
Але тут до хати забігла мати, яка негайно заходилася захищати молодшенького неробу:
– Гарасю, облиш його у спокої! Хіба ж не бачиш, що спить він? Ну, отож і нехай собі спить. – Але ж я хотів, аби Назарко мені допоміг…
– Батько допоможе. Що ж до Назарка, то нехай собі далі відсипається. Чого ти до нього причепився?
– Бо він…
– А я кажу, нехай собі спить! У них там, у Києві їхньому, знаєш яке життя скажене?! О-о-о, краще б того і не знати… Отож нехай проспиться дитина, додому приїхавши. Бо де ж йому ще відпочити дадуть, як не вдома?..
Гарась був готовий сперечатися й надалі, та в хату зазирнув Амос Дунець і, не переступивши порога, гукнув:
– Гарасю, пішли косити. Пізно вже – ондо як високо сонце видерлося по небу! Бо якщо й надалі Назарка вмовлятимеш, ми пропустимо все, що тільки можна. І навіть що не можна, пропустимо також.
Зрозумівши, що ніякого зиску його зусилля не дадуть, Гарась лише зітхнув і, розподіливши між собою реманент, батько і старший син попрямували у бік покосів. Матір з молодшим братом залишилися в хаті, причому Назарко явно не збирався робити підйом ще протягом принаймні пари годин.
Звісно ж, Гарасю це не просто не сподобалося – він був глибоко обурений. З іншого боку, що він міг удіяти?! Назарко завжди намагався примазатись до мами, хоча… Хоча заради справедливості треба зазначити, що Аґлая майже все життя намагалася тримати обох синів на певній дистанції від себе, вважаючи, що інакше вони виростуть «ганчірками» й «мазунчиками». Та й узагалі з усіх дітей вона найбільше любила дочку Рицю, яка померла ще маленькою.
Ставлення до молодшого сина змінилося тільки після того,
