Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко
Виїхали зі Щорса в різних вагонах. Удень нарізно сіли на потяг з Шостки, який прослідував на Київ через Бахмач. Зійшлися разом тільки тут – у службовому купе провідниці Ірини, яка спитала одразу ж по тому, як зачинилися двері в коридор:
– Ну що, наскільки успішно відіграли довільну імпровізацію «Камінного господаря» Лесі Українки?
– О-о-ой, Ірмочко, та ми…
– Тс-с-с!!! Тихіше!!! – округливши очі, перелякано зашикала на удавану «лімітчицю» провідниця. – Ніхто не мусить знати, як звуть мене насправді! На залізниці мене знають під ім’ям з паспорта – а за паспортом я Ірина. І ще не забувайте, що після заміжжя я змінила прізвище на «Сахно».
– Та яке це має значення… – почав молодий чоловік, проте провідниця не дала йому договорити:
– Має!!! Адже чоловік старої лахудри, якій дісталися прикраси моєї бідолашної матусі, не тільки здав нас фашистам, але тепер працює на «органи». Досі не можу второпати, як його не вирахував СМЕРШ ще під час війни?! Отже, щось тут не те… Й оскільки і ця стара лахудра, і цей мерзотник живі-здорові – краще я двісті разів побережуся. Тому звіть мене Іриною Сахно, а про дівчину-казкарку, яка в дитбудинку розважала вас різноманітними історіями, тут, у потязі, забудьте. Гаразд?..
– Ти, Севко, і справді того… добирай слова, – підібгавши губи, попросила брата Рита. – Нашій Іринці ми й без того завинили стільки, що…
– Не так вже й багато ви мені завинили, – усміхнулася провідниця. – Ти знаєш, що мені потрібно. Про гроші не забула?
– Не забула, не забула, – кивнула удавана «лімітчиця». – Взяла в потаємній заначці вісімсот, решту не чіпала. Як гадаєш, цього вистачить?
– Наскільки пригадую, він називав шість сотень. Та якщо навіть трохи ціну підніме, все одно має вистачити.
– Нічого, я торгуватимусь, як левиця! Має вистачити. В крайньому разі, доплачу скільки треба.
– Е-е-е ні, Рито! Про таке навіть не думай.
– Іринко, облиш: якщо треба буде доплачувати, то я доплачу.
– Ні в якому разі! Це моє діло.
– Ні, моє також… Зрештою, ти дуже допомогла нам – дозволь уже й тобі приємне зробити!
– Рито, від тебе тепер потрібно зовсім небагато: купити прикрасу, потримати кілька місяців про всяк випадок, а потім мені віддати. Я тобі навіть поносити їх дозволяю – тільки щоб не дружина цієї мразоти!..
Деякий час дівчата сперечалися, а молодий чоловік мовчки спостерігав за ними. Нарешті провідниця отямилася:
– Ну годі вже, бо щось ми розходилися не на жарт! Для початку поверніть позичені речі – бо пробалакаємо й забудемо.
Тоді молодий чоловік розгорнув клумак, в якому була схована чоловіча залізнична тужурка, дівчина ж повернула «блондинисту» перуку, велику коробку з театральним гримом і флакончик парфумів «Красная Москва»65.
– Отак уже краще. А тепер розповідайте, що у вас там було.
Першим заговорив Сева – бо він, власне, тільки те і зробив, що після сигналу сестри (блимання світла у вікні квартири товариша Калащука), зачекавши для надійності ще хвилин п’ять, піднявся на другий поверх та, вдаючи «Камінного господаря» – командора дона Гонзаго де Мендозу, почав якомога сильніше гатити кулаком у двері: гуп-гуп-гуп!.. гуп-гуп-гуп!.. Справу довершила феноменальна схожість сина з покійним татом, посилена тужуркою залізничника.
– Це падло навіть не второпало, що тужурка сучасна, а не довоєнного зразка – отож ми побоювалися дарма. Як Калащук побачив мене, то й закляк, а коли я зробив вигляд, нібито плюнув йому в обличчя, він так і бахнувся на коліна, а потім поповз назад, у глиб квартири. Оце і все, власне, бо, відвернувшись від переляканого шматка лайна, я пішов геть важкими кроками Командора. Решту тільки сестричка знає, донну Анну зіграла вона.
Він міцно обійняв за плечі удавану «лімітчицю», що сиділа поруч з ним.
– Так, Командор всього лише ефектно постає з могили, тоді як весь сюжет витягує саме донна Анна, – погодилася Рита. Її розповідь була значно довшою: адже треба було описати і процес гримування, і відвідування виконкому, і перебіг особистого прийому в заступника голови, і вечірку у нього вдома з усіма подробицями – особливо ті моменти, коли підливала розчинений в горілці аспірин спочатку в келишок Лук’яна Мефодійовича, потім в його інгалятор, а також знищувала найменші сліди своєї присутності в його квартирі.
– Ну, Ритко, ти ж і сміливиця! – захоплено вигукнула провідниця по завершенні розповіді.
– Не більше, ніж ти, Іринко. Ти ж не злякалася прийти на дачу до своєї… до цієї… Ну-у-у, щоб імен не називати – але ти зрозуміла.
– Зате ти не тільки додому до свого Калащука приходила, але й у виконком також. З’явитися на людях – це, знаєш…
– Завдяки твоїй допомозі я була в перуці та в хустині, з ватяними тампонами за щоками, з накладками на вилицях, з родимкою на фальшивому переніссі та з шаром гриму на обличчі. Навряд чи мене впізнають.
– А якщо почнуть розшукувати Барсукову Маргариту Степанівну?
– Хай собі шукають! Це ж «мертва душа», «підсніжниця»66, якої ніколи не існувало в природі. Я ж нікому не показувала свій паспорт – тільки трудову книжку на ім’я цієї Барсукової.
– Стривай… Там же має бути помітка про звільнення з ДОК № 3, так?
– Ну і що з того, що помітка є! Як повернусь на роботу – закреслю й запишу: «Виправленому вірити». Отож вийде, що «під-сніжниця» Барсукова як працювала на нашому деревообробному комбінаті, так і працює далі.
– Отже, її не знайдуть…
– Іринко!.. Якщо ти погано зрозуміла – повторюю: лімітчиці Барсукової Маргарити Степанівни не існує в природі, є лише її трудова книжка. А я вже навіть не Чорнозуб, я тепер Волкова Рита Тихомирівна. Це Севка наш Чорнозубом як був, так і залишився. Севко, чуєш?..
Несильно ткнувши брата ліктем в бік, вона попросила:
– Фото покажи.
Сева поліз рукою за пазуху і видобув із внутрішньої кишені трохи пожовклу, ще довоєнну фотографію
