Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко
І почалося…
– Прізвище?
– Стефа67.
– Ім’я?
– Стефа.
– Тобто… Ти що, не зрозуміла мене?
– Зрозуміла, – хвора ледь рухала язиком, було видно, що розмовляє вона через силу. Тим не менш відповідала так чітко, як могла.
– А якщо зрозуміла, то ще раз назви своє прізвище та ім’я.
– Стефа.
– Це лише ім’я…
– А прізвища не скажу. І по батькові теж.
– Послухай, ти! – майор кинув злий погляд на лікаря. Він явно шкодував про дану раніше обіцянку, бо просичав крізь зуби: – Ти загалом спасибі скажи, що лежиш тут вся із себе така поранена, перев’язана… Якби не це, то повір: ти би мені все-все виклала, бо я знайшов би спосіб тебе розговорити! У мене й не такі язики розв’язували, от що!..
Поранена промовчала. Заспокоївшись, товариш Ненашев пробурмотів:
– Гаразд, от підрихтують тебе трішечки, тоді й поговоримо серйозніше, а поки що це так… попередні забавки. Отже, рік народження?..
Вона промовчала.
– Коли ти народилася?
Мовчання.
– Друкуй: попередньо – тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік68, – щось прикинувши на око, звернувся майор до сержанта, який клацав на друкарській машинці, потім знов до пораненої: – Місце народження?
– Україна, – на цей раз усе ж таки відповіла вона.
– Я розумію, що така кровожерлива потвора, як-от ти, могла вилупитися на світ тільки у вашій кугутській Хохляндії. Ти мені назви те засране село, де тебе мамка твоя на соломі вип**дила!..
Мовчання.
– Не хочеш?
– Я народилася в Україні. Це все.
– Ну гаразд, не хочеш відповідати – то я за тебе відповім, а ти як собі хочеш. А ти давай друкуй, – майор знов звернувся до сержанта, – що за національністю вона кугутка, що за партійністю перебуває в складі кривавого формування несамовитих бандюків-недобитків, відомого як УПА, що під судом і слідством досі не перебувала, але тепер неодмінно буде.
– Що, так усе і друкувати?.. – про всяк випадок вирішив уточнити «секретар», несміливо обернувшись до високого начальства.
– Так і друкуй, – поплескав підлеглого по плечах товариш Ненашев. – Вона відповідати відмовляється – отож нехай зрозуміє, що таким чином лише самій собі гірше зробить. Бо я знайду вихід, знайду завжди!..
Друкарська машинка дрібно зацокотіла.
– Я такий протокол не підпишу, і не сподівайтеся навіть, – ледь чутно прошепотіла поранена.
– О-о-о, то ти у нас досвідчена! Знаєш, що протоколи підписувати треба, – посміхнувся майор. – Цікаво, звідки? Я так розумію, вже встигла десь посидіти, так? Нумо кажи, де строк мотала? Давай-давай, колися!..
– Ніде я не сиділа. Мені чоловік розповів.
– Чоловік?
Товариш Ненашев схилився над лікарняним ліжком і спитав з цікавістю:
– Це один із тих двох, які разом з тобою в криївці сиділи? І хто ж із них, цікаво дізнатися, га? Чи ти з обома одразу жила?..
– Моїм чоловіком був Іван Чорний69.
– О-о-о, добре говориш! От бачиш, виявляється, з нами навіть розмовляти можна, якщо постаратися. Отже, якщо твого чоловіка Іваном Чорним звуть… тобто звали – він же застрелився… Отже, ти за чоловіком своїм – Стефа Чорна? Так у нас виходить?
– Виходить так.
– Давай, давай друкуй! – майор знов поплескав сержанта по плечах. – А як надрукуєш – повернися вище й на місці прочерку біля її прізвиша постав: «Чорна». Зрозумів?
– Так точно, зрозумів, – кивнув сержант, не припиняючи друкувати.
– От тільки я все одно вам протоколу не підпишу хоч так, хоч так, – тихо мовила поранена.
– А й не треба! Такій неписьменній кугутці, як-от ти, достатньо хрестика замість підпису поставити. Такий же хрестик, як на могилі твоїй невдовзі мали би встановити… Хоча де там: привалять каменюкою, ото й буде з тебе.
– Ви би так про хрест не жартували, – стримано заперечила вона. – Адже сьогодні страсна п’ятниця, а післязавтра Великдень.
– О-о-о! То ти у нас не тільки кугутка бандитська, але ще й сектантка?! Либонь, греко-католичка, як і всі ви, опиряки?!
Зрозумівши, що ненароком бовкнула зайвого, поранена знов замовкла.
– Гаразд, якщо мовчиш, то й мовчи собі. А ти друкуй: віросповідання – греко-католицька бандитська секта, – розпорядився товариш Ненашев і задоволено потер руки: – Та-а-ак, наш допит просувається потроху…
– А може, годі вже на сьогодні? – обережно спитав лікар, помацавши пульс хворої та приклавши тильний бік своєї долоні до її правої щоки.
– З чого б це?! – здивувався майор. – У нас тільки-но спілкування налагодилося, а ти раптом прогнати мене хочеш. Ні-ні, не вийде! Нехай краще відповість, як третього їхнього звали?
– Іваном Молодим70.
– А-а-а… «Молодий» – це кличка його собача чи прізвище?
– Прізвище, прізвище, – запевнила поранена. Оскільки дружина71 їхнього бойового товариша перебувала при надії, зберегти справжнє ім’я загиблого в таємниці було потрібно за будь-яку ціну.
– Хм-м-м!.. Ви, кугути, все ж таки дивні люди. Обидва Івани, один Іван, бачте, Чорний, а другий – Молодий. Дивні ви…
– Та які вже є.
– Ну, гаразд. А тепер скажи… м-м-м!.. – він зазирнув до вже віддрукованої частини протоколу. – А тепер скажи мені, Стефо, навіщо ви, криваві бандюгани-бандерівці, вбивали в спину представників народної радянської влади, вчителів, лікарів та й загалом трудову інтелігенцію? На совісті вашої банди просто незліченна кількість моторошних злочинів, а руки кожного з вас по лікоть у крові таких же українців, як-от ви. Я міг би докладно зачитати весь список протиправних діянь, який пред’являють вашій злочинній групі… Але сьогоднішній допит все одно є попереднім, а тому це ще встигнеться. Отже, розкажи для початку, як воно в цілому?
– Брехня, все це брехня, – простогнала поранена.
– Може, все ж таки годі на сьогодні? – знов спитав лікар.
– Нічого не годі! Нехай відповідає, якщо почала.
– Брехня, що ми нібито вбивали в спину, – мовила жінка. – Це війна, це бій, хоча й нерівний. Хоч з нацистами, хоч із вами, із совітами.
– А отут ти вже точно збрехала, – мовив спокійно товариш Ненашев. – Адже всім відомо, що ви, бандюки бандерівські, є улюбленими вихованцями шефа СС та СД Генріха Гіммлера – то як же могли ви воювати з фашистами, коли насправді були їхніми вигодованцями і мерзенними поплічниками?!
– Ми воювали з нацистами, – стояла на
