Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко
Тепер медінститут залишився позаду, й колишній мрійливий сільський хлопчина Назарко перетворився на молодого працівника «швидкої допомоги», який і справді почав укорінюватися в Києві. Відчувши, що цього літа він приїхав ненадовго, Аґлая раптом змінила свою звичайну лінію поведінки. Тепер вона всіляко піклувалася, аби молодшенький синочок був від пуза нагодований і не дай боже не стомився! Назарко ж нахабно користувався цим і майже не допомагав по господарству.
Гарась намагався заручитись батьковою підтримкою, проте старий Амос тільки рукою махнув:
– Не чіпай їх, синку. Матір скучила, дай їй натішитись.
То що ж це виходить?! Щоб з тобою отак поводилися, оберігали від усіх хатніх справ, треба надовго полишити батьків?! Нібито так і виходить… Старший син ніколи не полишав рідної домівки за виключенням чотирьох років війни – але ж то була примусова мобілізація, від якої не було можливості ухилитися. Тепер же, дивлячись на те, як матір в’ється довкола Назарка, Гарась уперше в житті почав замислюватися, а чи не дременути кудись світ за очі й йому також?
От тільки куди саме… Він не знав.
Поки що не знав…
Голосіївський ліс 77 , Київ, 25 вересня 1960 року
Їхнє товариство було незвичайним в усіх відношеннях. Насамперед не всім дітям щастить мати батьків, які працюють у справжньому цирку. Це обертається можливістю не тільки відвідувати вистави, але навіть брати в них участь. Пересічні громадяни й не здогадуються, що коли під час дійства хтось із артистів звертається до публіки, то найчастіше на його заклик відгукується «своя людина», з якою все заздалегідь відрепетирувано. Коли «свояками» працюють діти, то вони мають шанс побешкетувати на арені разом з клоунами, покрасуватися асистентом ілюзіоніста тощо. А наприкінці їхні старання винагороджуються щедрими аплодисментами глядачів.
Якщо ж твій батько працює в цирковому оркестрі – о-о-о, тоді всі описані вище переваги не просто лишаються при тобі, а подвоюються. Бо бути дитиною циркового артиста – це вже незвичайно, а бути дитиною циркового оркестранта означає безпосереднє відношення всієї вашої сім’ї до невловимо-чарівного світу музики. А це просто неймовірно!..
Щоправда, ця блискуча медалька має також спідній бік. Адже всі вихідні та святкові дні для всіх «циркових» (з оркестрантами включно) є часом найнапруженішої роботи. Тоді вистави відбуваються двічі на день, і на сім’ю не лишається жодної вільної хвилини. Ну що ж, мистецтво вимагає жертв… Тим паче мистецтво циркове!
Втім, усі вони були не просто дітьми циркових оркестрантів. Особливість оркестру Київського цирку на Червоноармійській78 полягала в тому, що там було чимало поляків, і це згуртовувало додатково. Особливо тісно приятелювали Агнешка Ковальчик і Кася Заремба. Чому? Хтозна… Можливо, тому, що батьки обох дівчат грали на тромбонах. Можливо, через однаковий вік або ще з якоїсь другорядної причини… Здавалося б, конфігурацію їхнього дуету не змінить ніщо. Та коли в оркестрі з’явився кларнетист Богдан Новак, його дочка Альбінка дуже швидко налагодила стосунки з подружками. І от уже всім трьом здавалося, що вони знайомі цілу вічність!..
Нині цирк готувався до переїзду в нове приміщення на площі Перемоги (відомої в народі як Євбаз), що стало можливим завдяки зусиллям теперішнього директора товариша Черненка79: саме Борис Іванович «продавив» через Москву рішення, реалізація якого тривала форсованими темпами. Відкриття нового майданчика намічалося на 5 листопада – напередодні запуску першої черги київського метрополітену. Таку дату обрали, позаяк на 6 листопада припадала ще й 17-та річниця визволення Києва від німецько-фашистських загарбників – а вводити в експлуатацію новий цирк у такий святий день… Це виглядало би трохи навіть аполітично. З аналогічних міркувань ніхто б не наважився заводити мову про 7 листопада – 43-тю річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції…
Отож і націлилися на 5 листопада. Тепер усі працювали на майбутню подію як скажені, не шкодуючи сил та здоров’я. І знов-таки допоміг закон «зворотного боку медалі»: доки чоловіки-оркестранти днювали й ночували на роботі, їхні сім’ї вирішили провести сьогоднішню неділю в Голосієві у гостинному домі віолончеліста Левандовського. Адже тут настільки чудова природа, що ніякими словами не описати!..
Отак і сталося, що тріо подружок – Агнешка, Кася й Альбінка вирішили прогулятися в місцевий ліс. Напередодні дощило, й вони розраховували щвидко назбирати білих, а ще краще – польських грибів для сирного супу по-краківськи. Усе йшло добре, плетені кошики вже наповнилися приблизно до половини, як раптом дівчата зіштовхнулися з дивним літнім чоловіком, який прямував їм назустріч майже непомітною лісовою стежиною.
Власне, ця зустріч ошелешила саму лише Альбінку, яка досі ще ніколи не бувала тут, у Голосієві. Що ж до Касі й Агнешки, то вони привіталися з чоловіком, немовби з добрим старим знайомим:
– Доброго ранку, Максиме Тадейовичу! Доброго ранку…
На це старий не відповів нічого. Він як ішов собі, так і продовжував іти, розглядаючи траву під ногами та щось зосереджено бурмочучи собі під ніс. При цьому примудрявся легенькою паличкою, затиснутою в правій руці, креслити на землі перед собою таємничі знаки, що зникали наступної ж миті. Легенький вітерець трохи розтріпав акуратно підстрижене, абсолютно сиве волосся, завдяки чому голова старого здавалася немовби оповитою яскравим німбом – адже насувався він на дівчат проти сонця.
– Волхв. Це хто… невже справжній волхв?.. – прошепотіла трохи перелякана Альбінка, коли, оминувши їх, незнайомець нарешті пірнув у лісові хащі за їхніми спинами.
– Волохов?! Який такий Волохов?.. – здивувалася Кася, не розчувши як слід слова подружки. – Нема тут нікого з подібним прізвищем.
– Не Волохов, а волхв, – виправила її Альбінка. – Волхв. Давній чаклун. Як у Пушкіна – пам’ятаєш, ми «Пісню про віщого Олега» вчили?..
Из темного леса навстречу ему
Идет вдохновенный кудесник,
Покорный Перуну старик одному,
Заветов грядущего вестник…
– Альбінко, та ти що?! При чім тут волхв, при чім тут кудесник, що ти таке верзеш?! Це ж поет Рильський! – щиро розсміялася Агнешка. – Максим Тадейович живе на дачі, це зовсім поруч.
– А що бурмоче під ніс і не помічає нічого довкола, то це нормально. Отже, чергові вірші якісь придумує. Щось таке:
Як парость виноградної
