Не вурдалаки - Світлана Талан

Тато знову замовк, а я задивилася на Тумана, який не сховався у будку від дощу, а гасав по двору, доки його кудлата «шуба» не почала звисати мокрими пасмами. Песик зупинився біля нас, обтрусився. Полетіли з нього бризки води в усі боки, а сам пес став сухим, ніби й не був під дощем. Він підійшов до мене, ховаючись від дощу, ліг біля ніг.

– Якби ж я могла так, як ти, Тумане, – мовила я, почухавши песика за вухом. – Отрусити все те, що заважає по життю.

– А ти спробуй, Марійко, спробуй, – сказав тато та додав: – Піду до онуків, а то вже скучив за ними.

Мій добрий, мудрий і неписьменний тато! Я подумаю над твоїми словами, бо зараз не можу збагнути всю їх мудрість.

…жовтня 1975 р

Третій день я живу без Романа. Поруч мене – діти, тато, але світ здається таким спустілим! Підсвідомо чекаю, що він приїде, тому розмірковую над тим, що я йому скажу. Пробачити? Не зможу. Але тоді залишу дітей сиротами. Чи пробачать вони мені? Можливо, захочуть залишитися з батьком? Я не зможу жити без них. Все думаю і думаю, вже змучилася від надокучливих думок, а ніяк не можу знайти розради.

– Мамо, там Іринка плаче, – голос старшої доньки повернув мене у реальність.

– Чому?

– Не знаю, вона нічого не каже, залізла у кущі малини і плаче.

Я пішла до садка. Після нашої втечі я помітила, що Іринка стала тихою та мовчазною. Вона першою хапалася за роботу, намагалася мені та татові у всьому догодити, попри те робила все мовчки, швидко, похапцем і нервово. Спочатку я списала все на її хвилювання, а зараз стало зрозуміло, що з дівчинкою не все гаразд. Про це свідчив уже не плач, який було чути в кущах, а нервове схлипування.

– Де тут сховався мій їжачок? – запитала я, намагаючись пожартувати. – Їжачок захотів поласувати малинкою?

Плач не стих, навпаки, до нього примішалося ікання. Я продралася крізь нетрі до дівчинки. Вона сиділа на сирій землі, сховавши обличчя поміж колін, а голову обхопила двома руками.

– Іринко, люба, що сталося? – запитала я, намагаючись підняти їй голову та подивитися в вічі. Вона ще більше розплакалася. – Не плач, не треба, – я сіла поруч, обняла її за плечі. – Бо і я зараз почну плакати. Тебе хтось із дітей образив?

– Ні, – почула я таке жалісливе та пискляве.

– Мені прикро, що так сталося, але життя непередбачуване. Ти вже майже доросла. Хочеш розповім тобі, що трапилося?

– Не треба, ми все знаємо.

– Можеш засуджувати мене, але я не можу пробачити таке. Є речі, на які жінка може і повинна іноді закривати очі, але зрада…

– Я… Я не засуджую.

Іринка підняла на мене червоні очі.

– У мене ніколи не було не те, що своєї кімнати чи стола, навіть ліжка… А потім у мене з’явилися і брати, і сестричка… Я теж чекала на той час, коли у нас буде свій будинок, а про кімнату годі вже й казати. Було все: і будинок, і свій рушничок, і в шафі полиця, і тато, і мама, і ролі в спектаклях – все, про що навіть боялася мріяти. А тепер… – у неї знову покотилися сльози.

– У нас є дах над головою…

– Я не про те, – перебила вона мене.

– А про що?

– Я відчуваю, що можу втратити все-все… Я не витримаю. Я краще повішусь!

– Господи! Та що ти таке кажеш?! Жили ми без власного будинку і нічого! А тепер можемо жити з дідусем, бо його будинок – наш будинок.

– Я не про те! Тепер я стану тобі зайвою, бо ви розлучитесь з татком! Ти віддаси мене в дитбудинок, а я не хочу туди! Я не піду! Я не зможу! – Іринка істерично розплакалася.

– Ось про що ти! Дурненька дитинка! Та чи зможе кинути мати свою дитинку, свого Їжачка?! Та ніколи! Чи в тебе повернеться язик сказати, що тепер я не твоя мати?

– Ні! Ні! Ні! – дівчинка припала мені до плеча, а потім схопила мою руку і почала її цілувати: – Дякую! Дякую! Дякую!

Я висмикнула руку, міцно притисла Іринку до себе, і ми вже вдвох голосно розревілися.

…жовтня 1975 р

Часто подумаю, як погано, що нема поруч Валі. Дивно, але до цього часу у мене немає такої вірної подруги. Звичайно, у мене чималенько знайомих, є приятельки, колеги по роботі, добрі сусідки, а ось такої, як Валя, близької подруги нема. Ми з нею до цього часу регулярно листуємося та зустрічаємося, коли приїздимо у рідне село під час відпустки. Не лише зараз, у скрутну хвилину, мені її не вистачає, а завжди. Вона до цього часу живе у Вінниці, працює вже не просто вчителем, а завідуючою методкабінетом. І мені зовсім не шкода, що я так і залишилася рядовою вчителькою, а Валя займає таку посаду. Так і повинно було бути: подруга завжди була ініціативною, жвавою, непосидючою, веселою. Вона – вроджений лідер, а я – вчителька та по сумісництву мама чотирьох дітей, домогосподарка та дружина, яка, якщо й не допомогла, то принаймні не заважала чоловікові піднятися сходинками кар’єрного зросту. Вибачаюсь, була дружиною, бо зараз не знаю, де мій чоловік та з ким він… Валю, Валю, як мені тебе бракує!

Щойно я так подумала, як почула надворі гавкіт Тумана. Виходжу в двір і… Очам своїм не вірю! Переді мною стоїть Валя! Обіймаю її так, що та починає кричати:

– Відпусти, бо задушиш!

…Ми пішли в садок, де нам ніхто не заважав, і я пожалілася Валі на Романа.

– Ну що тобі сказати, Марійко? Ти гадаєш, що у нас із Василем все так гладко? Такого не буває, бо життя – складна штука. Іноді доводиться закривати очі на деякі речі.

– Заплющити очі, щоб краще розгледіти, – подумала я вголос, згадавши татові слова.

– Що ти сказала? – запитала Валя.

– Пусте. Думки вголос. Я тебе слухаю.

– Я не можу і не маю права тебе повчати, але можу навести приклади зі свого життя. Я дуже кохаю свого чоловіка. Іноді наші думки чи вподобання не співпадають. Тоді я йду на поступки. І роблю це мудро, по-жіночому, щоб і йому було приємно, і не