Не вурдалаки - Світлана Талан

дуже близько, посміхалися та про щось мило розмовляли. Я так стояла кілька хвилин. Мені не було чути їхньої розмови, але співбесідники так були захоплені один одним, що не помічали мене. Я добре знала Романа, занадто добре, щоб не зрозуміти вираз його очей. Він дивився на Галину Петрівну не як на колегу, а як на жінку, якою захоплюється. Піді мною захиталася не лише підлога, а й увесь світ. Брязнуло відро. Це зібралася мити поли шкільна прибиральниця. Вона не повинна побачити, як я підглядаю. Ніколи не любила пліток і сама не пліткувала. Я тихенько причинила двері та на ватяних ногах потьопала додому. Як же я була здивована, коли вдома нікого не виявилось, а хата залишилась незамкненою! На кухонному столі я знайшла записку від Даринки: «Мамо, не хвилюйся за нас. Ми поїли та пішли в ліс по гриби. Щоб ти не сумувала, залишаємо тобі вдома тата. Цілуємо!»

Виходить, що Роман так поспішав побачити Галину Петрівну, що забув замкнути двері! Це вже занадто! Моє жіноче серце відчуло щось лихе, яке зависло чорною хмарою над нашою родиною, родиною, де нещодавно панували мир, злагода, взаєморозуміння та повага. Як же я ненавиджу цю нафарбовану жінку, що пахне дешевими парфумами!

Я не знаходила собі місця. У животі гуло, бо від ранку нічого не їла. Насипала в тарілку гречаної каші, залила молоком. Я любила все молочне, бо ніколи змалку його не наїдалася, але зараз перший ковток застряг в горлі.

Ледь дочекалася Романа. Добре, що він повернувся додому раніше дітей.

– Чим мене моя дружина буде пригощати? – запитав він, ніби нічого не трапилося, а сам аж світиться від щастя.

– Зголоднів? – питаю.

– Ще й як!

– То піди до Галини Петрівни, нехай тебе нагодує.

– Не зрозумів.

– Проте я все зрозуміла.

– Що ти верзеш?

– Не розмовляй зі мною в такому тоні, бо зараз я маю кричати, верещати, тупцювати ногами та вчепитися в тебе нігтями, – ледь стримуючи гнів, сказала я йому.

– Я тебе не розумію.

– Ти гадаєш, я сліпа та глуха? – з іронією сказала я. – Я добре бачу, як ти на неї дивишся.

– Як?

– Як березневий кіт на кішку.

– Не вигадуй! Галина Петрівна красива жінка, тож чому я не можу на неї дивитися?

– Гарна?! – мене ніби ошпарили. – Ота товстозада корова з вим’ям замість грудей красива?! Та чи ви сліпі? «У нашої Наталії чотири метри в талії», – продекламувала я.

– Марійко, облиш. Давай не будемо сваритися. Добре?

– Я бачила вас сьогодні в учительській.

– Ми спілкувалися.

– Чи не занадто тісно спілкувалися? Ти навіть хату не замкнув – так спішив на спілкування! – я не витримала, перейшла на крик. – Ти так милувався нею, що не помітив мене! Я все бачила! – лементувала я. – Ти закохався? Я тобі вже не мила?

– Не мели дурниць! Якщо я і поспілкувався з нею, то це не привід влаштовувати сварку. Я не знаю, що ти собі вбила в голову, але твої підозри марні. Мені ніхто не потрібний, бо в мене є ти.

Роман підійшов до мене, обняв за плечі, прихилив до себе. Я вже не могла стримуватися і розревілася.

– Ну все, все, досить рюмсати, – говорив він, погладжуючи мені плече. – Не треба плакати, бо незабаром діти повернуться додому. Ти ж не хочеш, щоб вони бачили тебе у такому стані?

– Ні, – мовила я, витираючи сльози.

– Пробач, що змусив тебе хвилюватися.

Я промовчала. Пішла, вмилася. Треба дітям готувати вечерю. Не знаю, чи вірити Романові, чи ні? Не можна жити під одним дахом з людиною, якій не довіряєш. Можливо, я не така гарно-товстозада, як Галина Петрівна, але під нашим дахом не можуть жити недовіра та підозра. Спробую забути цей неприємний випадок. Я не маю права не довіряти Роману.

…жовтня 1975 р

Я помилилася! Роман мене обдурив! За кілька днів після нашої сварки ввечері я прибирала на нашому з Романом робочому столі. Була пізня година, тому всі вже спали. Я взяла записник Романа, щоб покласти його в шухляду, і раптом помітила, що у ньому лежить замість закладки ручка. Механічно відкрила блокнот, а там щось написано друкованими німецькими літерами. Сумнівів не було – писав Роман. Я вже мала намір закрити записник, бо нічого не розуміла – у школі ми вивчали французьку мову, але раптом я прочитала перше слово запису. «Галино» – було написано німецькими буквами, але українською мовою. Далі мені було неважко прочитати. Роман запрошував Галину Петрівну сьогодні ввечері на побачення біля мосту. Мій прекрасний світ кохання зруйнувався в одну мить. Це був крах нашого подружнього життя, нашого щастя, всього-всього, що так дбайливо накопичувалося у нашій родині впродовж багатьох років. Першим бажанням було піти до спальні та розтріпати цей записник на обличчі Романа, але я відчувала таку слабкість, таку душевну та фізичну спустошеність, що зрозуміла – у мене забракне сил. Та чи віддасть записку Роман тій корові? Можливо, завтра вранці він зрозуміє, що помилявся, і викине записник на смітник, а я розпочну чвари? Я не мала звички зопалу приймати якісь рішення, тому ковтнула, не запиваючи, кілька пігулок валер’янки та пішла спати.

…жовтня 1975 р

Пігулки не допомогли, і я за ніч не змогла стулити повік. У голову лізли гнітючі думки, і на ранок у мене голова тріщала, як стиглий кавун. Роман був у піднесеному настрої.

– Знайди мені сьогодні заміну, – попросила я його. – У мене дуже болить голова.

– Добре, – сказав він.

– Нагодуй дітей.

– А ти?

– Я не хочу їсти.

Коли Роман пішов, я заглянула в шухляду стола. Записника там не було.

Увечері Роман поголився. Я чула, як він щось муркотів, коли бризкав на себе одеколон.

– Ти кудись збираєшся? – запитала я.

– Так. У справах. Справи, багато справ, зовсім нема вільного часу, – весело промовив він.

Я намагалася не дивитися на нього.

– Так куди ти?

– В сільраду. Домовився про зустріч з головою.

– О такій порі?

– Так. Ми домовилися зустрітися о шостій вечора.

Саме на цю годину Роман призначив побачення іншій жінці.

– Не бреши мені, – спокійно сказала я, бо вже вкрай себе змучила і не залишилося ніяких емоцій.

– Я кажу правду.

– Гадав, що не зможу прочитати твоє послання Галині Петрівні? Дитячий садок! Написав німецькими буквами і вирішив, що зашифрував записку? Смішно!

Роман став червоним, як рак. Він розгубився, і то відкривав, то закривав рота, ніби риба без води.

– Ти порпалася у моїх речах?

– Це все, що ти можеш сказати?

– Я дійсно