Під скляним ковпаком - Сілвія Плат
— Останній тролейбус прийшов годину тому.
— Може, вона повернеться на таксі.
Доктор Квінн зітхнула.
— А ви дзвонили тій медсестрі, Кеннеді? З якою Джоан жила.
Доктор Квінн кивнула.
— А родичам?
— Та до них вона нізащо не поїхала б… Але в них ми теж питали.
Доктор Квінн на хвилину завмерла, ніби винюхуючи підказку, сховану десь у кімнаті. А тоді сказала:
— Ми зробимо все, що зможемо.
І пішла.
Я вимкнула світло й спробувала провалитися в сон, але обличчя Джоан випливало переді мною, безтіле й усміхнене, як Чеширський кіт. Мені навіть почувся її голос, він хрускотів і шарудів у темряві, але потім я зрозуміла, що це лише вітер у гіллі…
На світанку мене розбудили вдруге.
Цього разу я підвелася й відчинила двері сама.
Переді мною стояла доктор Квінн. Вона виструнчилася, наче сержант на муштрі, однак обриси її обличчя здавалися незвично змазаними.
— Думаю, ви маєте знати, — сказала доктор Квінн. — Джоан знайдено.
Від пасивності речення в мене захолола кров.
— Де?
— У лісі, біля замерзлих ставків…
Я відкрила рот, але слова не йшли.
— Її знайшов один із прибиральників, — вела далі доктор Квінн. — От щойно, дорогою на роботу…
— Вона ж не…
— Померла, — сказала доктор Квінн. — Повісилась.
Розділ двадцятий
Лікарню накрило ковдрою свіжого снігу — не різдвяною посипкою, а заметами з людський зріст, нанесеними справжнім січневим снігопадом із тих, що вкладають у сплячку школи, контори й церкви, лишаючи по собі чисті сторінки в нотатниках, календарях, ділових і шкільних щоденниках.
Через тиждень, після співбесіди з лікарями, великий чорний автомобіль Філомени Ґінеї забере мене на захід і лишить перед кутою брамою коледжу.
Самісінька середина зими!
Наче замкнений у прозорій кулі, Массачусетс застигне в спокої. Мені уявлялися застелені лапатим снігом села з картин Бабусі Мозез[17], і безкраї болота, що дзвенять на морозі сухим рогозом, і ставки, де жабки й соми сплять у крижаній товщі, і тремкі ліси.
Проте під оманливо чистою й рівною поверхнею лишалася та сама топографія, і я мусила й надалі вивчати старий ландшафт: не Сан-Франциско, не Європи, не Марса, а все ті самі пагорби, дерева й струмки. Здавалося б, така дрібниця — після піврічної паузи розпочати точно звідти, звідки я так стрімко зірвалася.
Але, звісно, про мене знатимуть усі.
Доктор Нолан казала мені цілком прямо, що багато хто ставитиметься до мене з осторогою чи навіть уникатиме, наче прокаженого із дзвоником. Переді мною зринало обличчя матері — бліда докірлива повня — під час перших і останніх відвідин після мого двадцятого дня народження. Донька в психлікарні! Отак я з нею вчинила. Але нехай, вона, вочевидь, вирішила мені пробачити. «Естер, ми почнемо там, де зупинилися, — казала мати й лагідно, по-мученицькому всміхалася. — Ми всі вдамо, ніби це був просто страшний сон».
Страшний сон.
Для людини під скляним ковпаком, спустошеної та застиглої, ніби мертве немовля, світ як такий — уже страшний сон.
Страшний сон.
Я пам’ятала все.
Пам’ятала трупи, і Дорін, і оповідання про смокви, і Марко з його діамантом, і матроса на Коммонвелс, і зизооку медсестру доктора Гордона, і розбиті термометри, і негра з двома бобовими стравами, і вісім кіло, що наросли на мені від інсуліну, і скелю, що сірим черепом маячила між небом і морем.
Може, забудькуватість лагідною сніговою ковдрою придушить і приховає це все.
Але все це було частиною мене. Моїм ландшафтом.
— До вас якийсь чоловік!
Усміхнена припорошена снігом медсестра зазирнула в прочинені двері, і на якусь хвильку здалося, ніби я знову в коледжі, а ці білі соснові меблі, білосніжний краєвид понад верхівками дерев і пагорбів — заміна моїй старій кімнаті з кривенькими стільцями, подряпаним письмовим столом і вікном у голе внутрішнє подвір’я. «До тебе чоловік!» — так казала чергова, коли дзвонили в гуртожиток.
Чим ми, замкнені в «Белсайзі», відрізнялися від дівчат, які грали в бридж, пліткували й навчалися в коледжі, куди я невдовзі мала повернутися? Ті дівчата так само сиділи кожна під своїм скляним ковпаком.
— Прошу! — крикнула я, і Бадді Віллард увійшов у кімнату, тримаючи в руці бейсболку кольору хакі.
— Здоров, Бадді.
— Здоров, Естер.
Ми стояли й дивилися одне на одного. Я чекала, чи ворухнеться в мені щось, чи бодай зажевріє. Ні. Нічого, крім глибочезної приязної нудьги. Фігура Бадді, запнута в куртку хакі, здавалася чимсь чужим і дрібним, мов коричневі стовпчики, серед яких він стояв тоді, торік, біля підніжжя лижної траси.
— Як ти сюди дістався? — зрештою запитала я.
— Взяв у матері машину.
— У такий снігопад?
— Взагалі-то, — вишкірився Бадді, — я застряг у заметі. Пагорб виявився закрутим. Можна десь тут лопату позичити?
— Лопату можна взяти в когось із садівників.
— Добре, — і Бадді розвернувся до виходу.
— Стривай, я допоможу.
Тоді Бадді глянув на мене, і в його очах промайнув відчужений подив — та сама суміш цікавості й перестороги, яку я помічала в очах християнської науковиці, і мого колишнього вчителя англійської, і унітаріанського проповідника, які до мене навідувалися.
— Ой, Бадді, — засміялась я, — зі мною все гаразд.
— Я знаю, Естер, знаю, — поспішно відповів Бадді.
— Це тобі не можна сніг відкидати, не мені.
І Бадді поступився мені майже всією роботою.
Машину занесло на крижаному схилі, вона зійшла з дороги й задом врізалась у високий замет, перескочивши одним колесом через бордюр.
Сонце вилізло із сірого хмарного савана й по-літньому яскраво вигравало променями на незайманій білизні пагорбів. Зупинившись на хвилинку, щоб роздивитися цю недоторкану пишноту, я відчула ту саму нутряну тривогу, що охоплювала мене при спогляданні трав і дерев, занурених на метр під повеневі води, — немов у всьому сущому відбувся якийсь непомітний зсув, і настав новий етап.
Подумки я дякувала сніговому замету й машині. Вони стримали Бадді від запитання, яке він приготував для мене і зрештою все-таки озвучив — тихо й нервово — за чаюванням у «Белсайзі». Діді, мов заздрісна кицька, пожирала нас очима, визираючи з-за чашки. Після смерті Джоан Діді ненадовго перевели у «Ваймарк», але згодом вона повернулася до нас.
— Я все думав… — Бадді поставив чашку на блюдце, незграбно брязнувши.
— Про що ти думав?
— Я все думав… У сенсі, ти, мабуть, могла б дещо мені пояснити, — Бадді зустрівся зі мною поглядом, і я вперше побачила, як він змінився. Не було більше легкої й упевненої усмішки, яка так запросто висвічувалася на його виду, мов спалах фотокамери, і натомість обличчя набрало печального, навіть розгубленого виразу. Обличчя чоловіка, який часто не отримує того, чого хоче.
— Я поясню, якщо зможу.
— Як думаєш, може, у мені є щось таке, від чого жінки божеволіють?
Я не стрималась і зареготала — мабуть, так на мене подіяла серйозність Бадді й звичніший зміст, який вкладають у «божеволіти» в таких висловлюваннях.
— Я маю на увазі, — Бадді вів далі, — що я зустрічався із Джоан, а тоді з тобою, і спочатку ти… оце… а потім Джоан…
Я посунула пальцем крихту пирога до брунатної чайної краплі.
— Звісно, не ви це зробили! — почула я доктора Нолан. Я прийшла поговорити з нею про Джоан, і то був єдиний випадок, коли вона відчутно сердилася. — Ніхто цього не робив! Це зробила вона! — і далі доктор Нолан розповіла, що, коли пацієнти найкращих психіатрів накладають на себе руки, здається, ніби найбільше себе мають звинувачувати саме лікарі, але вони ніколи не вважають себе винними…
— Бадді, ти тут ні до чого.
— Ти впевнена?
— Цілком.
— Добре, — зітхнув Бадді. — Я радий, якщо так.
І він вихилив чашку чаю, мов склянку
