Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

— Ти мені подобаєшся.

— Джоан, це занадто, — відказала я, забираючи книжку. — Бо ти мені не подобаєшся. Мене від тебе нудить, якщо хочеш знати.

І я вийшла з кімнати, лишивши Джоан старою шкапою лежати впоперек ліжка.

Чекаючи на лікаря, я міркувала, чи не втекти просто зараз. Я усвідомлювала, що порушую закон — принаймні закон штату Массачусетс, цієї напханої католиками діри, але доктор Нолан запевнила, що цей лікар — її давній друг, мудрий і розважливий.

— На що ви записані? — швидко запитала медсестра в реєстратурі, ставлячи галочку навпроти мого прізвища в журналі.

— Тобто на що? — я не думала, що хтось питатиме про мою мету, крім самого лікаря, а в приймальні був цілий тлум пацієнток, переважно вагітних чи з немовлятами, які чекали на інших лікарів, і я відчувала їхні погляди на своєму пласкому незайманому животі.

Медсестра з реєстратури глянула на мене, і я зашарілася.

— Ви на підбір, так? — лагідно перепитала вона. — Просто питаю, щоб зрозуміти, що писати в рахунок за консультацію. Ви студентка?

— Та-ак.

— Тоді з вас половина вартості. П’ять доларів замість десяти. Виписати вам рахунок?

Я вже майже назвала домашню адресу, де мала би бути, коли надійде рахунок, а тоді уявила, як мати відкриває конверт і бачить, що то за рахунок. Єдиною іншою адресою, до якої я мала доступ, була анонімна скринька, куди надходила пошта для пацієнтів, які не хотіли афішувати своє перебування в психлікарні. Але я подумала, що медсестра може впізнати номер скриньки, тому сказала:

— Краще я заплачу одразу, — і витягнула п’ять доларових банкнот із пачки в сумочці.

Ті п’ять доларів були з грошей, які мені надіслала Філомена Ґінея, вітаючи з одужанням. Цікаво, що вона подумала б, якби дізналася, на які потреби я їх витрачала.

Знала про це Філомена Ґінея чи ні, але вона купила мені свободу.

— Найгірше мені від думки, що якийсь чоловік матиме наді мною владу, — розповідала я доктору Нолан. — Чоловікові нічого, а наді мною немовля висить батогом, і не сіпнешся.

— Ви поводилися б інакше, якби не мусили перейматися дітьми?

— Так, — відповіла я, — але…

І я розповіла доктору Нолан про заміжню юристку та її «Захист цноти».

Доктор Нолан дочекалася, коли я договорю. А тоді розреготалась.

— Пропаганда! — пхикнула вона і написала на аркушику для приписів ім’я й адресу лікаря.

Я нервово гортала журнал про материнство. З кожної шпальти мене осявали усмішками пухкі й щасливі немовлячі личка: голомозі немовлята, шоколадно-коричневі немовлята, немовлята з обличчям президента Ейзенгавера, немовлята, які щойно вперше перекинулися на животик, немовлята, які тягнуть ручки до брязкалець, немовлята, які вперше в житті їдять тверду їжу з ложки, немовлята, зайняті всіма тими малими трюками дорослішання, що крок за кроком виводять у цей тривожний і сповнений розчарувань світ.

Я чула запахи дитячого харчування, кислого молока, підгузків, що смерділи солоною тріскою, — і мене опановували печаль і ніжність. Як запросто довколишні жінки народжували дітей! Чому я така відірвана від усіх, не по-материнському налаштована? Чому мені не мріється про те, щоб усю себе присвятити пухким плаксивим немовлятам, як це зробила Додо Конвей?

Якби мені довелося цілодобово обслуговувати немовля, я здуріла б.

Я подивилася на маля на руках жінки навпроти. Не уявляю, скільки йому було, ніколи не вміла визначати немовлячий вік, можу лише сказати, що воно невпинно щось белькотіло й мало зо двадцять зубів за морщавими рожевими губами. Голова теліпалася на плечах — шиї, здавалося, не було, — і дитина спостерігала за мною з мудрим, філософським виразом.

Мати всміхалася та всміхалася й тримала дитину, мов перше диво світу. Я спостерігала за ними, щоб знайти хоч яку підказку про джерело їхньої взаємозадоволеності, проте лікар викликав мене, перш ніж я встигла щось зауважити.

— Ви хочете підібрати засіб, — підбадьорливо сказав він, і я з полегшенням усвідомила, що цей лікар не з тих, хто ставитиме незручні запитання.

Якусь мить я покрутила на язику свою історію: що я планую вийти заміж за матроса, щойно його судно зайде в док Чарльзтаунської військово-морської верфі, а без обручки я тому, що ми надто бідні, але зрештою відкинула легенду й просто відповіла:

— Так.

Забираючись в оглядове крісло, я думала: «Я лізу на свободу, свободу від страху, від заміжжя за не тим чоловіком — типу Бадді Вілларда — через якийсь секс, свободу від гуртожитків Кріттентон[16], де живуть молоді жінки, яким теж мали би підібрати засіб, бо вони вчинили так, як вчинили, тому що інакше й бути не могло…»

Їдучи назад у клініку, я тримала на колінах простий згорток у коричневому папері: міс Хто Завгодно повертається з міста й везе своїй самотній тітці тортик зі «Шраффтс» чи капелюшок із «Файлінз бейсмент». Побоювання, що католики мають рентгенівський зір, помалу вивітрювалось, і я розслаблялася. Мудро я скористалася дозволом ходити на закупи, подумалося мені.

Я була жінкою, яка належить лише собі.

Тепер треба було знайти відповідного чоловіка.

Розділ дев'ятнадцятий

— Я хочу стати психіатром.

Джоан говорила зі своїм звичним захеканим ентузіазмом. Ми пили сидр у белсайзівській вітальні.

— Он як, — сухо відповіла я. — Чудово.

— Ми довго обговорювали це з доктором Квінн, і вона вважає, що це цілком можливо.

Доктор Квінн, розумна, дотепна й незаміжня леді, була психіатром Джоан, і я часто думала, що, якби мене приписали до цієї лікарки, я досі була б у «Каплані» чи, ймовірніше, у «Ваймарку». Доктор Квінн мала якусь невловиму рису, яка приваблювала Джоан, а от мене від неї морозом проймало.

Джоан далі щебетала щось про Я й Воно, а мої думки повернулися до інших роздумів — про нерозкритий коричневий пакунок у нижній шухляді комода. Ми з доктором Нолан ніколи не говорили про Я й Воно. Навіть описати не можу, про що ми насправді розмовляли.

— …і я тепер житиму не тут.

Я обернулася до Джоан і запитала різко, намагаючись не виказати заздрощів:

— А де?

Доктор Нолан казала, що коледж прийме мене на другий семестр завдяки її рекомендації та стипендії від Філомени Ґінеї, однак лікарі заборонили мені доти жити з матір’ю, тому до початку навчання я лишалася в клініці.

Хай так, але я все одно заздрила Джоан, бо вона випередила мене в забігу до лікарняної брами.

— То де? — наполегливо перепитала я. — Тобі ж не дозволять жити самій, правда?

Дозвіл гуляти містом для Джоан поновили тільки тиждень тому.

— Ні, звісно, ні. Я житиму в Кембриджі з медсестрою Кеннеді. Її співмешканка нещодавно одружилась, а їй треба з кимось ділити квартиру.

— За тебе, — я піднесла склянку із сидром, і ми випили.

Усупереч пересторогам, я вирішила попри все цінувати Джоан. Наче ми, затиснені непереборними обставинами, як‑от чума чи війна, опинилися самі в маленькому спільному світі.

— Коли ти їдеш?

— Першого.

— Чудово.

Джоан тужно запитала:

— Естер, правда, ти приїжджатимеш у гості?

— Звісно.

А собі подумала: «Навряд чи».

— Боляче, — сказала я. — Має бути так боляче?

Ірвін не відповів. А потім сказав:

— Буває боляче.

Ми з Ірвіном познайомилися на сходах Бібліотеки Вайднера. Я стояла на