Під скляним ковпаком - Сілвія Плат
— Перепрошую, не підкажете, котра година?
Я глянула на годинник:
— П’ять по четвертій.
Тоді чоловік по-іншому перехопив стос книжок, який ніс перед собою, мов обідню тацю, і я побачила кістлявий зап’ясток.
— Чому питаєте, якщо маєте годинник?
Чоловік похмуро глянув на свій годинник. Підніс руку до вуха й потрусив.
— Не працює, — і грайливо всміхнувся. — Куди ви зараз?
Я ледь не відповіла, що повертаюся в психлікарню, але чоловік здався багатонадійним, тож я передумала.
— Додому.
— Може, хочете спершу випити кави?
Я вагалась. У клініку треба було повернутися до вечері, і я не хотіла запізнюватися, коли була вже за крок до остаточної виписки.
— Одну малесеньку чашечку?
Я вирішила потренувати свою нову нормальну особистість на цьому чоловіку, який, поки я вагалася, назвався Ірвіном і розповів, що має добре оплачуване місце викладача математики, тож я відповіла: «Згода!» — і підладилася під Ірвінову ходу, і поруч із ним покрокувала вниз по сходах, закутих у крижаний панцир.
Спокусити Ірвіна я надумала вже після того, як побачила його кабінет.
Ірвін жив у темній підвальній квартирі на одній із занедбаних вулиць Кембриджа й привіз мене туди — на пиво, як він сказав, — після трьох чашок гіркої кави в студентській кав’ярні. Ми сиділи в його кабінеті на м’яких оббитих шкірою стільцях в оточенні стелажів із незрозумілими запилюженими книжками, де з кожної сторінки на мене дивилися, наче вірші, стовпчики довжезних формул.
Коли я пила перший кухоль пива — ніколи доти мені не випадало пити холодне пиво посеред зими, але я взяла склянку, щоб мати в руці щось тверде, — задзеленчав дзвінок.
Ірвін ніби трохи зніяковів.
— Гадаю, це одна леді.
Він мав дивну старосвітську звичку називати жінок «леді».
— Гаразд, запросіть її, — відповіла я з широким жестом руки.
Ірвін похитав головою:
— Ви її засмутите.
Я сховала усмішку в холодному пивному бурштині.
Дзвінок безапеляційно задзеленчав удруге. Ірвін зітхнув і пішов до дверей. Щойно він зник із поля зору, я прослизнула у вбиральню, звідки під прикриттям алюмінієво-сірих жалюзі спостерігала, як Ірвінове обличчя визирнуло зі шпарини дверей, мов голова морського чорта.
Повнотіла й повногруда слов’янська жінка у вільному светрі з натуральної вовни, фіолетових штанах, чорних оздоблених каракулем ботиках на підборах і каракулевій шапці випускала білі хмари слів у морозяне повітря. Коридорним протягом до мене доносило голос Ірвіна:
— Ольго, пробачте… Ольго, я зайнятий… Ні, Ольго, навряд чи… — і весь час великий червоний рот леді ворушився, і слова, перекладені мовою білої пари, пливли крізь гілля голого бузкового куща, який ріс біля ґанку.
Тоді я нарешті почула:
— Можливо, Ольго… На все добре, Ольго.
Я оцінила неосяжну, мов степ, вовняну площину над випнутими грудьми, коли леді за кілька дюймів від мого носа розверталася на скрипучих сходах. Її яскраві губи стиснулися в по-сибірському лютій гримасі.
— У вас тут у Кембриджі, певно, натовпи шанувальниць, — весело зауважила я, проколюючи шпажкою слимака, коли ми вечеряли в одному з кембриджських ресторанів французької кухні.
— Схоже, — визнав Ірвін, скромно всміхаючись, — я добре ладнаю з леді.
Я взяла з тарілки виїдену черепашку й випила трав’янисто-зелений соус. Не уявляла, чи так заведено, але по кількох місяцях одноманітного здорового харчування в клініці я була спрагла до вершкового масла.
Доктору Нолан я подзвонила з автомата в ресторані й попросила дозволу лишитися на ніч у Кембриджі з Джоан. Звісно, я й гадки не мала, чи після вечері Ірвін запросить мене до себе додому ще раз, але вирішила, що, коли він розпрощався з тією слов’янською леді — дружиною іншого викладача, то можна на щось розраховувати.
Я закинула голову й одним хилом випила келих «НюїСен-Жоржа».
— А ви любителька вина, — зауважив Ірвін.
— Тільки «Нюї-Сен-Жоржа». Уявляю собі того святого… зі змієм…
Ірвін торкнувся моєї руки.
Я вважала, що перший чоловік, із яким я спатиму, має бути розумним, щоб я його поважала. Ірвін у свої двадцять шість був штатним викладачем університету й мав бліду безволосу шкіру підлітка-вундеркінда. Також мені був потрібен досвідчений чоловік, щоб надолужити мою нестачу досвіду, а кількість Ірвінових «леді» гарантувала виконання цього пункту. Крім того, з міркувань безпеки я хотіла мати діло з тим, кого не знала до і з ким не планувала знатися після, — немов з офіційною особою на кшталт шамана в оповідках про племінні звичаї.
Наприкінці вечора жодного сумніву щодо Ірвіна в мене не лишилося.
Відколи я дізналася про розбещеність Бадді Вілларда, власна цнота висіла на моїй шиї млиновим жорном. Вона так довго була для мене невимовно важливою, що я просто звикла берегти її в усі способи. Я берегла цноту п’ять років, і мене від того вже нудило.
І коли Ірвін узяв мене на руки в себе у квартирі та поніс, розм’яклу й туманувату від вина, в антрацитову темряву спальні, я прошепотіла:
— Ірвіне, я, мабуть, маю в дечому зізнатись. Я незаймана.
Він засміявся й рішуче вклав мене на ліжко.
За кілька хвилин здивований вигук засвідчив, що насправді Ірвін мені не повірив. Як же добре, подумалось мені, що я здогадалася вживати протизаплідних заходів удень, адже того пізнього вечора, після всього випитого вина, я навряд чи змусила б себе виконати таку тонку й важливу процедуру. Я лежала на грубій Ірвіновій ковдрі, гола й зосереджена, і чекала, коли дивовижна зміна якось проявиться.
Але я не відчула нічого, крім гострого й несподівано сильного болю.
— Боляче, — сказала я. — Має бути так боляче?
Ірвін не відповів. А потім сказав:
— Буває боляче.
За якийсь час Ірвін підвівся й пішов у ванну, і я почула шум води. Я не була впевнена, чи він довів бажане до кінця, чи не завадила йому моя цнота в якийсь непередбачуваний спосіб. Хотіла запитати в нього, чи я досі цнотлива, але почулася збентежено. З-поміж ніг сочилася тепла рідина. Я опустила руку й обережно торкнулася.
Коли піднесла руку до світла, що падало з ванної, пальці здалися чорними.
— Ірвіне, — сказала схвильовано, — дай мені рушник.
Ірвін вийшов, нижче пояса замотаний у рушник, і кинув мені інший, менший. Я затисла його між ніг і майже одразу прибрала, щоб глянути. Рушник був напівчорним від крові.
— Я стікаю кров’ю! — я перелякано скинулася на ліжку.
— Та це часто трапляється, — запевнив Ірвін. — З тобою все буде добре.
Тоді в моїй пам’яті зринули історії про перші шлюбні ночі, скривавлені простирадла й червоні чорнила для дефлорованих наречених. Мені хотілося знати, чи багато витече крові, і я лягла на спину, притиснувши рушник до себе. Я збагнула, що кров і є відповіддю на моє питання. Я вже ніяк не могла бути незайманою. Я всміхнулася до темряви. Я почувалася частиною великої традиції.
Приклавши ще білу частину рушника до рани, я вирішила, що, коли кровотеча зупиниться, можна буде сісти на нічний тролейбус до клініки. Я хотіла поміркувати про свій новий стан у цілковитому спокої. Але рушник був геть чорний і аж сочився кров’ю.
— Певно,
