Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

Я зачекала, доки медсестра обійшла мою кімнату, все розставила, поправила, пригладила й понесла наступну тацю до кімнати Лубель далі по коридору.

Тоді я вскочила в капці, не скидаючи ковдри, бо ранок був хоч і сонячний, однак холодний, і швиденько побігла в кухню. Покоївка в рожевій формі наливала каву з великого пошарпаного казана на плиті у вишикувані рядочком блакитні порцелянові кавники.

Я з любов’ю дивилася на рядок таць: на білі серветки, складені хрусткими рівнобедреними трикутниками й притиснуті сріблястими виделками, на світлі бані некруто зварених яєць у блакитних підставках, на зубчики прозорих мушельок апельсинового мармеладу. Треба було лише підійти й отримати свою тацю — і світовий лад буде цілковито відновлено.

— Сталася помилка, — повідомила я покоївку тихим довірчим тоном, нахилившись над стільницею. — Нова медсестра забула принести мені сніданок.

Я спромоглася щиро всміхнутися, щоб показати, що ні на кого не тримаю зла.

— Ваше прізвище?

— Ґрінвуд. Естер Ґрінвуд.

— Ґрінвуд, Ґрінвуд, Ґрінвуд, — покоївка вела вказівним пальцем по стовпчику прізвищ белсайзівських пацієнток, припнутому до кухонної стіни. — Ґрінвуд. Сьогодні без сніданку.

Я обіруч учепилася за край стільниці.

— Це точно помилка. Ви впевнені, що для Ґрінвуд сніданку не буде?

— Для Ґрінвуд — ні, — рішуче відрізала покоївка, саме коли ввійшла медсестра.

— Міс Ґрінвуд хотіла отримати свою тацю, — сказала їй покоївка, уникаючи мого погляду.

— Ой, — всміхнулася медсестра. — Міс Ґрінвуд, ви дістанете свою тацю трохи пізніше. Вам…

Але я вже не слухала її слів. Я сліпо покрокувала не в коридор, не у свою кімнату, де вони мене шукатимуть, а в нішу, яка не дорівнялася б до ніші в «Каплані», але все-таки то була ніша в найтихішому куточку коридору, куди не заходили ні Джоан, ні Діді, ні місіс Севедж.

Я забилася в найдальший куток і з головою накрилася ковдрою. Мене вразила не так майбутня шокова терапія, як відверта зрада доктора Нолан. Мені подобалася доктор Нолан, я її обожнювала, я беззастережно їй довірилася й відкрилася, і вона так щиро обіцяла попередити мене заздалегідь, якщо доведеться ще бодай раз іти на шокову терапію.

Якби вона попередила мене звечора, я, звісно, цілу ніч не спала би, лежала б із розплющеними очима, охоплена жахом, але до ранку змирилася б і була б готова. Я йшла б коридором між двома медсестрами, повз Діді, і Лубель, і місіс Севедж, і Джоан, — із гідністю людини, яка свідомо йде на власну страту.

Медсестра нахилилася й звернулася до мене на ім’я.

Я відсунулась і всілася в кутку навпочіпки. Медсестра зникла. Я знала, що вона повернеться за хвилину з двома дужими санітарами, і ті потягнуть мене повз усміхнених глядачок, які зібрались у вітальні, а я битимуся й витиму.

Доктор Нолан обійняла мене і притиснула до себе, мов рідна мати.

— Ви казали, що попередите! — крикнула я крізь пожмакану ковдру.

— Але я попереджаю, — відповіла доктор Нолан. — Я прийшла, щоб особисто попередити й відвести вас.

Я глянула на неї з-під набряклих повік.

— Чому ви не сказали ввечері?

— Боялася, що ви цілу ніч не спатимете. Якби я знала…

— Ви обіцяли попередити.

— Слухайте, Естер, я йду з вами. Буду там із вами весь час, і все буде як слід, як я обіцяла. Я буду поруч, коли ви прокинетесь, і приведу вас назад.

Я подивилася на неї. Вона здавалася дуже засмученою.

Я вичекала хвилину. А тоді сказала:

— Пообіцяйте, що лишитеся зі мною.

— Обіцяю.

Доктор Нолан витягнула з кишені білий носовичок і витерла мені обличчя. Потім узяла мене під руку, наче давня подруга, і допомогла підвестись, і ми пішли по коридору. Ковдра плуталася між ніг, і я пустила її сповзти на підлогу, але доктор Нолан ніби й не звернула на це уваги. Ми проминули Джоан, яка саме виходила зі своєї кімнати, і я всміхнулася до неї зверхньо й багатозначно, і вона позадкувала й дочекалася, доки ми пройдемо.

Доктор Нолан відімкнула двері в кінці коридору й повела мене вниз по сходах, до таємничих підземних коридорів, що поєднували всі корпуси клініки лабіринтом тунелів.

Стіни сяяли білими туалетними кахлями, з чорної стелі світили поодинокі лампи. Тут і там траплялися ноші й візки — спочивали попід трубами, що шипіли, й клекотіли, й нервовою системою обплітали блискучі стіни. Я намертво вчепилася в руку доктора Нолан, і вона раз у раз підбадьорливо стискала мою долоню.

Нарешті ми зупинилися перед зеленими дверима з чорним написом «ЕЛЕКТРОТЕРАПІЯ». Я завагалася, доктор Нолан чекала. Тоді я промовила: «Покінчімо з цим», — і ми ввійшли.

У приймальні, крім мене й доктора Нолан, були тільки блідий чоловік у кошлатому червоно-коричневому халаті й супровідна медсестра.

— Хочете присісти? — доктор Нолан вказала на дерев’яну лавку, але мої ноги були такими важкими, і я уявила, як непросто буде відірвати мене від лавки, коли до нас вийдуть із шокотерапії.

— Я ліпше постою.

Зрештою висока мертвотно бліда жінка в білій формі вийшла у приймальню крізь внутрішні двері. Я сподівалася, що вона підійде по чоловіка в халаті, адже він прийшов першим, і здивувалася, коли жінка рушила до мене.

— Доброго ранку, докторе Нолан, — привіталася, беручи мене за плечі. — Це в нас Естер?

— Так, міс Г’юї. Естер, це міс Г’юї, вона всіляко про вас подбає. Я їй про вас розповідала.

Жінка була, певно, метрів зо два на зріст. Вона нахилилась і лагідно поглянула на мене, і я роздивилася її по-кролячому великі зуби та білу шкіру, колись давно рясно побиту вуграми. Наче мапа місячних кратерів.

— Естер, думаю, ми можемо взяти вас першою, — сказала міс Г’юї. — Містер Андерсон не проти трохи зачекати, правда, містере Андерсон?

Містер Андерсон не промовив ані слова, тож міс Г’юї обійняла мене за плечі, і ми пішли в наступну кімнату, а доктор Нолан пішла за нами.

Крізь щілини між набряклими повіками, які я не наважувалася розплющити ширше, щоб не вмерти з переляку, я побачила ліжко з напнутим, мов на барабані, простирадлом і апарат у головах ліжка, а за ним людину в лікарській масці — не знаю, чи то був чоловік, чи жінка, — і обабіч іще кількох людей у масках.

Міс Г’юї допомогла мені влягтися на спину.

— Говоріть до мене, — попросила я.

Міс Г’юї заговорила ласкавим низьким голосом, змащуючи мені скроні й прилаштовувати до них крихітні електричні ґудзики.

— З вами все буде добре, ви зовсім нічого не відчуєте, ось, прикусіть…

І вона поклала щось мені на язик, і я панічно стиснула зуби, і темрява стерла мене з лиця землі, мов крейду з дошки.

Розділ вісімнадцятий

— Естер.

Я прокинулася з глибокого сну, наскрізь мокра від поту, й одразу побачила обличчя доктора Нолан, яке, випливши переді мною, промовляло: «Естер, Естер».

Неслухняною рукою я потерла очі.

За спиною доктора Нолан я розгледіла тіло жінки в брудному чорно-білому картатому халаті, розпластане на каталці, наче скинуте з великої висоти. Але, перш ніж я встигла роздивитися більше, доктор Нолан вивела мене крізь двері у свіжу повітряну блакить.

Жар і жахи наче рукою зняло. Я відчувала незвичний спокій. Скляний ковпак висів у повітрі на метр вище від моєї голови. Я відкрилася повітряним потокам.

— Усе було, як я обіцяла, правда? — запитала доктор Нолан, коли ми поверталися в «Белсайз» по хрусткому коричневому листю.

— Так.

— І завжди так буде, —