Під скляним ковпаком - Сілвія Плат
Уперше я зауважила, що в нас із Джоан може бути щось спільне.
— Пробила руками шибу в кімнаті співмешканки.
— Якої співмешканки?
— Давньої сусідки, ще з коледжу. Вона працювала у НьюЙорку, і я не придумала, де б іще зупинитися, та й грошей майже не лишилось, тому я попросилася до неї. Там мене знайшли батьки — вона їм написала, що я дивно поводжусь, — і батько одразу прилетів мене забрати.
— Але тепер із тобою все добре, — сказала я ствердно.
Джоан уважно поглянула на мене блискучими, ніби мокра галька, очима.
— Мабуть, добре. А з тобою хіба ні?
Я заснула одразу після вечері.
Розбудив мене гучний голос. Місіс Бенністер, місіс Бенністер, місіс Бенністер, місіс Бенністер. Виповзаючи зі сну, я виявила, що б’ю руками об бильце ліжка й кричу. Суха й гостра нічна сестра місіс Бенністер підбігла до мене.
— Тихенько, розіб’єш.
Вона відстібнула годинник із мого зап’ястка.
— Що таке? Що сталося?
Обличчя місіс Бенністер на мить зібгалося в усмішці:
— У вас була реакція.
— Реакція.
— Так. Як ви почуваєтесь?
— Неясно. Якось легко й весело.
Місіс Бенністер допомогла мені сісти.
— Тепер вам поліпшає. Дуже скоро. Хочете теплого молока?
— Так.
І коли місіс Бенністер піднесла чашку до моїх губ, я склала язик жолобком, і гаряче молоко потекло в мене, і я смакувала ним уповні, і розкошувала, наче немовля, яке припало до матері.
— Місіс Бенністер каже, у вас була реакція.
Доктор Нолан всілася в кріслі біля вікна й дістала крихітний коробок сірників. Точно такий, як той, що я сховала в кишені халата, і на хвильку я навіть припустила, що медсестра могла знайти його в мене і потай повернути.
Доктор Нолан шорхнула сірником об бік коробка. Жовте полум’я вистрибнуло з небуття, і я спостерігала, як лікарка всмоктує його в кінчик цигарки.
— Місіс Бі каже, вам поліпшало.
— На якийсь час. Тепер усе знову як було.
— Маю для вас новину.
Я вичікувала. Уже скількись днів поспіль — гадки не маю, скільки саме, — я вранці, вдень і ввечері сиділа в шезлонгу в ніші, закутана в білу ковдру, і вдавала, ніби читаю. Уявляла собі, що доктор Нолан дасть мені скількись днів, а потім скаже те саме, що я чула від доктора Гордона: «Прикро, але, схоже, вам не ліпшає. Думаю, вам допоможуть кілька сеансів шокової терапії».
— Вам не цікаво, яка новина?
— Яка? — притуплено запитала я, приготувавшись до найгіршого.
— Якийсь час до вас не пускатимуть відвідувачів.
Заскочена зненацька, я дивилася на неї з недовірою.
— Це ж чудово.
Вона всміхнулася:
— Я знала, що ви зрадієте.
Тоді я озирнулася, і доктор Нолан глянула в тому ж керунку — на відерце для сміття біля комода. З нього стирчало дванадцять криваво-червоних трояндових пуп’янків на довгих стеблинах.
Того дня мене навідувала мати.
Мати була лиш однією ланкою в довжезному ланцюгу відвідин: моя колишня працедавиця, леді християнська науковиця, яка гуляла зі мною на лікарняній галявині й говорила про якийсь біблійний туман, який здіймався від землі, і що той туман — омана, і що в мене всі біди були від того, що я вірила в туман, і варто лишень припинити вірити в туман — і він розвіється, і я побачу, що зі мною насправді все було гаразд; а ще був викладач англійської зі старшої школи, який вирішив приїхати й навчити мене грати в скрабл, бо йому здавалося, що це поверне мені цікавість до слів; і навіть Філомена Ґінея власною персоною, яка була дуже невдоволена роботою лікарів і постійно мені про це казала.
Я ненавиділа всі ті відвідини.
Сиділа собі в ніші у вітальні чи у своїй кімнаті, а до мене зазирала усміхнена медсестра й сповіщала про когось із відвідувачів. Якось вони пустили до мене навіть проповідника з унітаріанської церкви, який насправді ніколи мені не подобався. Він постійно дуже нервував, і я бачила, що він вважав мене скажено божевільною, адже я розповіла, що вірю в пекло й у те, що деякі люди, як‑от я, мусять пожити в пеклі до смерті, бо не можуть потрапити туди після смерті, оскільки в життя після смерті не вірять, а з кожним після смерті трапляється те, у що він вірить.
Я ненавиділа всі ті відвідини, бо весь час відчувала, як відвідувачі порівнюють моє товсте тіло й масне волосся з тими, які в мене були раніше, і з тими, якими вони мусять, на їхню думку, бути, і я знала, що гості йшли від мене переповнені відразою.
Я вважала, що, якби мене лишили саму, мені було б трохи спокійніше.
Найгірше було з матір’ю. Вона ніколи мене не сварила, натомість із пісним обличчям благала розповісти, що вона зробила не так. Мати була впевнена: лікарі вважають, що вона щось зробила не так, адже багато розпитували про те, як вона привчала мене до горщика, а я ж чудово сама привчилася з дуже раннього віку, тому ніяк їй не дошкуляла.
Того дня мати принесла мені троянди.
— Лиши їх мені на похорон, — сказала я.
Материне обличчя зморщилось і набуло такого виразу, ніби вона от‑от заплаче.
— Естер, ти що, не пам’ятаєш, який сьогодні день?
— Ні.
Я подумала, може, День святого Валентина.
— Твій день народження!
І тоді я викинула троянди в смітник.
— Не могла вона нічого дурнішого придумати, — сказала я доктору Нолан.
Та кивнула. Наче розуміла, про що я.
— Ненавиджу її, — додала я, очікуючи, що зараз мені за це прилетить.
Але доктор Нолан тільки всміхнулася, наче її щось дуже, дуже потішило, і відповіла:
— Схоже, так і є.
Розділ сімнадцятий
— Сьогодні у вас щасливий день!
Молода медсестра забрала сніданкову тацю й лишила мене сидіти загорнутою в ковдру, мов пасажира на палубі лайнера, який вийшов подихати морським повітрям.
— Чому щасливий?
— Ой, не знаю, чи вже можна вам казати, але сьогодні вас переводять у «Белсайз».
Медсестра дивилася на мене, мовби чекаючи на реакцію.
— «Белсайз». Мені туди не можна.
— Це чому?
— Я не готова. Я ще недостатньо одужала.
— Звісно, ви достатньо одужали. Не переймайтесь, якби ви не були готові, вас нізащо не переводили б.
Коли медсестра пішла, я заходилася складати нову головоломку, яку мені підкинула доктор Нолан. Що вона хотіла довести? Я не змінилася. Нічого не змінилося. А «Белсайз» був найкращим корпусом. Із «Белсайза» люди поверталися до роботи, і до навчання, і додому.
Джоан у «Белсайзі» була на своєму місці. Зі своїми підручниками з фізики, і ключками для гольфу, і бадмінтонними ракетками, і захеканим голосом. Джоан була справжнім вододілом між мною та майже здоровими. Відколи Джоан перевели з «Каплана», я стежила за її успіхами через лікарняні плітки.
Джоан дозволяли гуляти, дозволяли ходити по крамницях, дозволяли їздити в місто. Я потай збирала всі новини про Джоан і сприймала їх не без гіркоти, хоч і вдавала, буцім радію за неї. Джоан була всміхненим двійником мене колишньої — створеним, щоб переслідувати й мучити мене.
Можливо, Джоан уже випишуть, доки я переберусь у «Белсайз».
Однак у «Белсайзі» я принаймні могла більше не боятися шокової терапії. У «Каплані» багатьох жінок лікували електрошоком. Я вирізняла їх з-поміж інших, адже їм не виносили сніданку на тацях, як усім решта. Їх водили на електрошок, поки ми поглинали свої сніданки кожна у своїй кімнаті, а потім вони повертались у вітальню, тихі й понівечені, і медсестри вели їх за руки, як дітей, і там вони снідали.
Щоранку, коли медсестра стукала в двері й входила зі сніданковою тацею, мене охоплювало