Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем

не урочистий, тільки ми й ад’ютанти!»). Ці пані ставилися до Кітті так, наче вона була порцелянова ваза, крихка й цінна. Від її ока не сховалося, що вони вважали її мало не героїнею, і майстерно грала свою роль, скромно і стримано. Іноді вона шкодувала, що поруч не було Воддінгтона; з його-то лукавою прозорливістю він побачив би гумор у цій ситуації, а, опинившись удвох, вони добре б з неї посміялися. Дороті отримала від нього листа, де він нарозповідав усякого про віддану роботу Кітті в монастирі, про її сміливість та стриманість. Звісно, він майстерно з усіх них жартував, от же ж дурисвіт!

75

Кітті не була певна, випадково чи зумисно вона ніколи навіть на мить не опинялася з Чарлі наодинці. Він був бездоганно тактовний і далі поводився з нею дружелюбно, привітно, співчутливо і приязно. Ніхто й не здогадався, що колись вони були більше ніж просто знайомі. Але якогось пообіддя, коли вона лежала на кушетці й читала, він проходив через веранду й зупинився.

– Що це ви читаєте? – поцікавився він.

– Книжку.

Вона іронічно глянула на нього. Він усміхнувся.

– Дороті пішла на вечірку в саду в губернатора.

– Я знаю. А ви чому вдома?

– Я спочатку збирався, а потім вирішив, що повернуся і складу вам компанію. Авто надворі, хочете проїхатися островом?

– Ні, дякую.

Він сів у ногах кушетки, на якій вона лежала.

– Нам не випало можливості поговорити, відколи ви тут.

Вона з холодною зневагою глянула просто йому в очі.

– Ви думаєте, нам є що сказати одне одному?

– І немало.

Вона підібгала ноги, щоб він її не торкнувся.

– Ви досі на мене сердитеся? – запитав він з тінню усмішки на вустах і теплішим поглядом.

– Анітрохи, – засміялася вона.

– Якби не сердилися, то не сміялися б.

– Ви помиляєтеся, я надто вас зневажаю, щоб сердитися.

Його це не зачепило.

– Ви занадто жорстокі до мене. Спокійно згадуючи минуле, хіба ви, поклавши руку на серце, не визнаєте, що я мав слушність?

– На ваш погляд.

– Тепер, коли ви краще знаєте Дороті, хіба не погодитеся, що вона досить приємна?

– Звісно. Я завжди буду їй вдячна за доброту до мене.

– Таких жінок – одна на мільйон. Я не пробачив би собі, якби ми тоді втекли. Її це підкосило б. Зрештою, я мав подумати про дітей. Їм це дуже зашкодило б.

Якусь хвилю вона не зводила з нього замисленого погляду. Вона почувалася цілковитою господинею становища.

– Я дуже уважно спостерігала за вами той тиждень, який провела тут. І дійшла висновку, що ви насправді любите Дороті. Я й подумати не могла, що ви на таке здатні.

– Я казав вам, що люблю її. Я не дозволю собі нічого, що їй хоч трохи зашкодить. Кращої за неї дружини не знайти.

– Хіба вам не спадало на думку, що маєте берегти їй вірність?

– Чого очі не бачать, по тім серце не болить, – усміхнувся він.

Кітті знизала плечима.

– Ви жалюгідний.

– Я лише людина. Не знаю, чому ви вважаєте мене таким мерзотником через те, що я безтямно у вас закохався. Не те щоб я це планував, знаєте.

Якась струна її серця забриніла, коли вона це почула.

– Я виявилася легкою здобиччю, – відповіла вона згірчено.

– Певна річ, я й подумати не міг, що ми втрапимо в таку чортову халепу.

– Хай там як, а знали наперед, що коли хтось і постраждає, то не ви.

– Знаєте, це вже занадто. Зрештою, тепер, коли все позаду, ви не можете не визнати, що я вчинив так, як було ліпше для нас обох. Ви втратили голову й мали б радіти, що я не втратив свою. Хіба ви думаєте, було б добре, якби я зробив те, що ви хотіли? Ми обпалили п’яти на сковорідці, але інакше вскочили б у саме полум’я. Та й ніякої шкоди вам це не завдало. Чому б нам не помиритися й не стати друзями?

Вона мало не розсміялася.

– Невже ви дійсно очікуєте, що я забуду, як ви послали мене на майже певну смерть без жодного докору сумління?

– Яка нісенітниця! Я ж казав, що ризику немає, якщо ретельно берегтися. Думаєте, я відпустив би вас, якби не був у цьому переконаний?

– Ви були в цьому переконані, бо так вам хотілося. Ви один із тих боягузів, що притримуються лише тієї думки, яка їм на руку.

– Ну, неможливо нічого знати наперед. Ви повернулися і, даруйте мені за такі ганебні слова, ще погарнішали.

– А Волтер?

Він не зміг стриматися і не пожартувати. Чарлі всміхнувся.

– Вам жоден колір так не личить, як чорний.

Вона втупилася в нього на якусь мить. Її очі налилися слізьми, вона заплакала. Її гарне обличчя скривилося від горя. Вона не намагалася цього приховати – лежала на спині й плакала.

– Заради Бога, припиніть плачі. Я не хотів вас образити. Це просто жарт. Ви ж знаєте, як щиро я вам співчуваю.

– Ох, припни свого дурного язика.

– Я б усе віддав, аби повернути Волтера.

– Він помер через нас.

Він узяв її за руку, але Кітті її висмикнула.

– Будь ласка, йди геть, – схлипнула вона. – Це єдине, що ти тепер можеш для мене зробити. Я тебе ненавиджу і зневажаю. Волтер був вартий десятьох таких, як ти, а я була така дурепа, що цього не розуміла. Йди геть. Йди геть.

Вона побачила, що він знову збирається щось сказати, тож скочила на ноги й пішла у свою кімнату. Він пішов за нею і, увійшовши, машинально опустив віконницю, так що вони опинилися майже в темряві.

– Я не можу покинути тебе в такому стані, – сказав він, обіймаючи її. – Ти ж знаєш, я не хотів тебе скривдити.

– Не торкайся мене. Заради Бога, йди геть. Йди геть!

Вона намагалася вирватися з його обіймів, але він її не пускав. Вона вже істерично ридала.

– Люба, ти ж знаєш, я завжди тебе кохав, – мовив він глибоким, чарівним голосом. – І тепер люблю тебе більше, ніж раніше.

– Як ти можеш так брехати?! Пусти мене. Чорт тебе забирай, пусти мене.

– Не сердься на мене, Кітті. Я знаю, що повівся з тобою жорстоко, але пробач мені.

Вона дрижала й схлипувала, намагаючись вирватися, але його обійми були на диво заспокійливі. Їй так хотілося ще раз опинитися в його обіймах, лиш раз, що тепер аж тремтіла. Вона почувалася жахливо слабкою. Їй здавалося, що її тіло тане, а