Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем
– Ваш пароплав зарано прибув. Я мало не спізнилася, – сказала місіс Таунсенд. – Не знаю, що й робила б, якби ми розминулися.
– Невже ви приїхали мене зустріти?! – вигукнула Кітті.
– Звісно.
– Але ж звідки ви знали, що я мала прибути?
– Містер Воддінгтон надіслав мені телеграму.
Кітті відвернулася. У неї в горлі стояв клубок. Дивно, як її так розчулив неочікуваний прояв доброти.
Вона боялася, що розплачеться; їй хотілося, щоб Дороті Таунсенд пішла геть. Але Дороті взяла Кітті за руку, що безвольно висіла, й ласкаво стисла її долоню. Кітті збентежило, що ця стримана жінка не соромиться виказувати свої почуття.
– Будь ласка, зробіть мені велику послугу. Ми з Чарлі хочемо, щоб ви пожили в нас, доки будете в Гонконзі.
Кітті забрала руку.
– Це дуже люб’язно з вашого боку, але я ніяк не можу погодитися.
– Я відмови не приймаю. Ви не можете жити у своєму домі самі. Ви жахливо знудитеся. Я вже все підготувала. У вас буде власна вітальня. Можете їсти там, якщо не захочете приєднуватися до нас. Ми обоє вас запрошуємо.
– Я не збиралася жити вдома. Я думала винайняти номер у готелі «Гонконг». Мені незручно спричиняти вам стільки клопоту.
Запрошення захопило її зненацька. Вона була збентежена й роздратована. Якби Чарлі мав хоч трохи порядності, він ніколи не дозволив би своїй дружині її запросити. Їй не хотілося бути зобов’язаною нікому з них.
– Ох, мені нестерпно думати, що ви житимете в готелі. Вам у таку пору там жахливо не сподобається. Там повно народу, вічно грають джаз. Будь ласка, погостюйте у нас. Обіцяю, що ми з Чарлі не будемо вас непокоїти.
– Навіть не знаю, чим заслужила на таку люб’язність. – У Кітті закінчувалися відмовки; вона не могла примусити себе вимовити категоричне «ні». – Боюся, я тепер не надто приємна компанія для чужих людей.
– А хіба нам обов’язково бути чужими? Ох, мені так хотілося б, так хотілося б, щоб ви дозволили бути вашим другом. – Дороті сплеснула в долоні, і в її голосі – спокійному, виваженому, вихованому – забриніли сльози. – Я так хочу, щоб ви в нас зупинилися. Розумієте, мені хотілося б загладити свою провину перед вами.
Кітті не зрозуміла. Їй і на думку не спадало, що дружина Чарлі чимось перед нею завинила.
– Маю визнати, що спочатку ви мені не сподобалися. Я вирішила, що ви надто легковажна. Розумієте, я старомодна і, напевно, нетолерантна.
Кітті мельком на неї глянула. Дороті мала на увазі, що спочатку вважала Кітті вульгарною. Вона нічим себе не виказала, але глибоко в душі розсміялася. Яка їй тепер різниця, хто що про неї думає!
– А коли мені сказали, що ви, не завагавшись ні на мить, поїхали за своїм чоловіком у пащеку смерті, я почувалася такою мерзенною. Мені було так соромно. Ви така чудова, така смілива, поруч із вами ми всі здаємося такими дріб’язковими й посередніми. – Тепер її добрим, простим обличчям струменіли сльози. – Не можу висловити, як я вами захоплююся, як вас поважаю. Я знаю, що нічого не втішить вас у вашому горі, але я хочу, щоб ви знали, як глибоко, як щиро я вам співчуваю. Якщо тільки ви дозволите щось для вас зробити, для мене це буде велика честь. Не сердьтеся на мене за те, що я неправильно вас оцінила. Ви героїня, а я просто безголова дурепа.
Кітті глянула на палубу. Вона була бліда як стіна. Їй були неприємні такі бурхливі емоції. Звісно, її це розчулило, але вона не могла позбутися роздратування через те, що ця простачка вірить у таку вигадку.
– Якщо вам і справді так хочеться прийняти мене, звісно, я радо погоджуся, – зітхнула вона.
72
Таунсенди жили на Вершині в будинку з широким видом на море. Чарлі не приходив додому обідати, але того дня, коли прибула Кітті, Дороті (вони вже називали одна одну на ім’я) сказала, що коли Кітті не проти з ним побачитися, то він може прийти й привітатися. Кітті подумала, що раз зустрічі їм не уникнути, то хай уже це станеться відразу, й очікувала з гіркою насмішкою, як соромно йому буде її побачити. Вона чудово розуміла, що запрошення погостювати в них було ідеєю його дружини, яку, попри свої почуття, він одразу схвалив. Кітті знала, що він завжди намагався чинити правильно про людські очі, тож, вочевидь, проявляв гостинність саме через це. Але навряд чи він із приємністю згадує їхню останню зустріч – для такого самозакоханого чоловіка, як він, напевно, її слова стали болячкою, що все не могла зажити. Кітті сподівалася, що завдала йому стільки ж болю, як і він їй. Напевно, він тепер її ненавидить. Їй приємно було думати, що в ній немає ненависті, лише зневага до нього. Сардонічну радість їй дарувала думка, що йому доведеться притлумити свої почуття й поводитися з нею люб’язно. Коли того пообіддя за нею зачинилися двері його кабінету, напевно, він усім серцем сподівався, що ніколи більше її не побачить.
А тепер, сидячи в компанії Дороті, Кітті чекала на його появу. Вона захоплювалася практичною розкішністю вітальні. Крісла, то тут, то там прегарні квіти, чудові картини на стінах; кімната була затінена, прохолодна, а також по-домашньому затишна. Вона здригнулася, згадавши голу й порожню вітальню в будинку місіонера – плетені крісла, кухонний стіл зі скатертиною, заплямовані книжкові полиці з дешевими виданнями романів, куці червоні занавіски, такі вицвілі, що аж наче запилені. Ох, як там було незатишно! Напевно, Дороті таке й у страшному сні не насниться.
Вони почули, як під’їхало авто, й Чарлі увійшов у кімнату.
– Я не спізнився? Сподіваюся, я не примусив вас чекати. Мені треба було поговорити з губернатором, просто не міг вирватися.
Він підійшов до Кітті й узяв її долоні у свої.
– Я дуже, дуже радий, що ви в нас гостюєте. Напевно, Дороті вже вам сказала, щоб ви залишалися, скільки захочете, й почувалися тут, як удома. Але я хотів і сам це сказати. Якщо я хоч чимось можу бути корисний – звертайтеся, я радо це зроблю. – У його очах світилася чарівна щирість; вона подумала, чи побачив він іронію в її очах. – Деякі речі я зовсім не вмію висловлювати, і не хочеться здатися телепнем, але знайте – я глибоко співчуваю смерті вашого чоловіка. Хороший він був хлопчина, нам тут його дуже бракуватиме.
– Годі, Чарлі, – урвала його дружина. – Я певна, що Кітті все розуміє… Ось і коктейлі.
Згідно
