Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося - Тара Шустер

Мені треба було навчитися ходити по горах. Я не мусила ставати Шерил Стрейд, мені не доведеться мати справу з маршрутами, де можна замерзнути на смерть чи злетіти з краю урвища. Мені просто хотілося впевнено лазити напівдикими пагорбами Каліфорнії. Я хотіла змусити себе підійматися в такі місця, куди, здавалося б, не можна піднятися. На самоті, коли ніхто не зміг би мене критикувати, я почала ходити в невеличкі, легенькі походи, ставила собі обережні цілі, як було з бігом:

1. Дай собі десять хвилин, щоб піднятися на гірку і повернутися. Якщо можеш, повтори.

2. Дотягни до дерева посеред стежки; а потім можеш повернутися, піти додому і прийняти ванну.

3. Дай собі двадцять хвилин, іди без зупинок, роби перерви, потім повернися до своєї автівки. За зусилля винагороди себе лате.

Потрошки я спробувала навіть таке, що мені видавалося неможливим:

1. Повільно пройти вгору майже прямовисним пагорбом.

2. Пройти важчим маршрутом, який зарезервований для гірських велосипедів.

3. О Боже, зійди з цієї проклятущої стежки для гірських велосипедів; як людям це вдається НА БІСОВИХ ВЕЛОСИПЕДАХ???

4. Окей. А зараз спробуй знову піднятися на велосипедну стежку. Але суперповільно. Маєш увесь час на світі. Не треба нікуди поспішати.

Сама на цих трасах, брудна і спітніла, з опухлими пальцями, бо маю алергію на кожну травинку і більшість дерев, але я вразила сама себе тим, що насправді таки змогла. Я змогла зійти на гору, на яку, здавалося, зійти неможливо. Я змогла навіть пробігти стежкою. Я могла дуже багато чого, і зараз це проявлялося у фізичному аспекті. Йдучи, я слухала звуки каліфорнійського лісу. Слухала свого внутрішнього провідника і дуже часто чула саме те, що мені треба було почути тієї миті. (Чи це часом не звучить як монолог дитяти землі, наділеного суперсилою? Так має бути; це і божественно, і страшенно моторошно).

Темескальський каньйон для мене особливий. Він починається одразу там, де закінчується Sunset Boulevard у Pacific Palisade і перший же крок на ньому — це майже вертикальна поверхня. Брутальний маршрут, правду кажучи. Ти задихаєшся, а фізичне зусилля таке велике, що мусиш перестати думати, а потім — БАБАХ! Тобі в очі вдаряє приголомшливий краєвид Тихого океану. Я ходжу по цій трасі майже щонеділі з подругою Гіллі. Те, як Гіллі дає раду з життям, подиву гідне: на вигляд вона, як Денеріс Таргерієн, тільки брюнетка, має власний дім, ходяча ілюстрація до слова «шалена». Одного ранку під час нашого походу я плакалася Гіллі щодо проблем на роботі. Знала, що насправді нічого страшного; запізно надіслала звіт з витратами, бос викликав мене до себе в кабінет, і я почувалася повною дурепою. Чомусь сприйняла критику моєї роботи близько до серця, і мені складно було позбутися тривоги через цю ситуацію. Мій розум не переставав пережовувати цю думку, яка насправді була хибна: Ти дуринда, Таро. Це ж таке просте завдання, а тобі за нього влетіло. Що з тобою не так? Я була в такому трансі самодопитування, що не могла просто насолоджуватися нашим відпочинком. «Чи ти можеш відокремити паніку від присутності тут і зараз? — нарешті запитала Гіллі. — Тобто чи можеш вважати паніку чимось таким, що не існує тут поряд із нами? Можеш її залишити в офісі?»

Чесно, я не знала. Уявляла, як паніка сидить у моєму робочому кріслі-вертульці за моїм комп’ютером. Уявляла, як я сама переношуся сюди, в цей похід. Ось я тут, рухаюся вперед по маршруту. Крок за кроком. Відчула піт на губах, а мені подобається цей солоний присмак. Я під небом, під сонцем, поруч із людиною, яку люблю. Я тут. О так, я тут. Я ТУТ, БЛЯХА. Це був момент осяяння. Воно пронизало мене електричним струмом і шкіра від того наповнилася легенькою холодною вібрацією. Не встигла нічого навіть пояснити Гіллі, бо була заскочена появою жінки в білій кепці, білій футболці та білій тенісній спідниці. Вона стрімко промчала повз нас. У ній було щось осяйне і безтілесне, — проте знайоме. Мені здалося, що знаю її. Може, то була супермодна мама-йогиня котрогось із наших знайомих? Ми йшли далі, а потім я доперла. Зупинилася, взяла Гіллі за руку, бо усвідомила: та проява в білому — то Анжеліка Г’юстон.

Анжеліка Г’юстон, що її мемуари я проковтнула на одному подихові. Анжеліка Г’юстон, про яку я писала у своєму щоденнику. Її книжки дали мені таке відчуття, наче вона має для мене якусь мудру пораду. Вона була справжньою гангстеркою! Жінкою, яка робила те, що хотіла, а її бажання були колосальні. Жінка, яка зіграла Мортіцію Адамс. Я повернулася, щоб краще її роздивитися, сподіваючись побачити, як вона йде вдалину вздовж стежки. Але вона була поруч, дивилася на мене, стояла спокійно. Всміхнулася. Кивнула головою. Вона затрималася на частку секунди, але за відчуттями це була така довга мить, що, здавалося, я встигла би трохи подрімати. А потім вона повернулася й пішла собі.

Це було так, бляха, дивно.

Я була певна, що Анжеліка Г’юстон благословила мене того дня. Благословила саме тієї миті, коли я нарешті відчула власну повну присутність. Я була готова, у своєму тілі, свідома, присутня достатньо, щоб побачити щось священне. Анжеліка Г’юстон показала мені, що коли ти розширяєш своє мислення щодо власних можливостей, то ці можливості отримуєш. Секрет полягає в тому, що треба вийти на маршрут, сказати: «Так, я можу», і раптом, ніби в магічний спосіб з’ясуєш, що можеш зайти в гори далі, ніж тобі це видавалося можливим. Насправді це не магія. Це практика віри в себе. Це звичка приймати рішення про те, що ти здатна на великі досягнення, що можеш взути гірські черевики і вийти на стежку, не боячись забруднитися. Може, я трохи перебільшую про пошуки благословення святої Г’юстон. То й що? Я б радше перебільшувала і бачила благословення, ніж не бачила його.

Анжеліка Г’юстон благословила мене, а сьогодні я благословляю тебе.

Нехай я не маю Оскара, зате сходила чимало складних маршрутів. Падала. Набивала синці й обдирала собі шкіру на всьому тілі. Бачила, як кров змішується з землею. Але я вставала, обтріпувалася, давала ранам загоїтися і поверталася на довбаний підйом. Ти теж можеш. Ти достойна. Ти здатна на таке, про що сама ще не знаєш, тож виходь і пробуй. Маю для тебе хорошу й погану новину: хороша полягає в тому, що все, що ти хочеш, усі вершини, які прагнеш підкорити, — ти можеш. Цілком можеш, для цього просто потрібно працювати, а ти здатна працювати. Погана новина в тому, що тобі доведеться це зробити. Немає варіанту глянути на гору і сказати «я не можу». Жодних задніх думок. Вір у себе, у свою спроможність подолати обмеження, які ані ти сама, ані інші на тебе не накладали.

Маєш проблеми із вірою в себе? Не хвилюйся. Віра практикується. Це звичка, яку ми всі можемо виробити. Усі ці ритуали любові до