Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося - Тара Шустер

причастя. Кладу її на язик і ковтаю зі слиною. Вона не має смаку, я ковтаю її, відчуваючи наближення серйозної паніки, і мені вдається запобігти цьому стану. Протягом минулих років я експериментувала з тим, щоб відмовитися від цього. Зараз часто долаю тривожність завдяки своїм ритуалам, але не думаю, що я мала простір у голові, щоб досягти стабільності без «милиць», які мені дав «Клоназепам». З ним я маю достатньо часу на те, щоб позбутися тривоги та знайти нові рішення. Неможливо відремонтувати авто, яке, палаючи, мчить по шосе. Його треба спинити, відтягти з дороги, погасити полум’я, а вже потім лише можна оцінити проблему і братися за ремонт. «Клоназепам» був для мене дуже важливим вогнегасником.

Навіщо я це все тобі розповідаю? Навіщо вдаватися в деталі про ліки, які вживаєш від депресії та тривожності, якщо ця книжка про ритуали піклування про себе? Чи таблетки — це коротка дорога? ЯКБИ Ж ТО! Якби ж то існувало щось таке, що можна просто проковтнути і стати щасливим до кінця життя. Ліки були тільки важливою зброєю у моєму арсеналі любові до себе. Розповідаю тобі це все, на той випадок, якщо ти потребуєш трошки допомоги, трошки простору, щоб вдихнути, якщо страждаєш від чогось виснажливого; не має бути жодних обмежень у тому, щоб звертатися по допомогу. Є багато різних опцій лікування, навіть якщо ти по вуха в лайні. З допомогою лікаря, методом проб і помилок, ти віднайдеш полегшення. Ліки ніколи не бувають єдиним рішенням, але вони можуть допомогти тобі втримати баланс, поки даєш раду з іншими проблемами, що забирають твої сили. Мені ліки просто допомогли відчути землю під ногами, щоб було на що опертися. Таблетки не збудували для мене красивого, стабільного, радісного життя. Я збудувала його сама. Чекаю з нетерпінням побачити те, що ти збудуєш для себе.

Анжеліка Г’юстон мене благословила

підкорюй вершини, які видаються нездоланними

ПІШОХІДНІ ПОХОДИ В Лос-Анджелесі — один із типових видів дозвілля. Кожна модель-ді-джей-зірка «ходить у походи». Коли я була мала, так не було. У дитинстві у вихідні треба було ходити по магазинах у торговельному центрі. Хай там як, а це місто, яке перетворило свою річку зі щедрої живої водойми на бетонну канаву, що випинається й тече крізь Лос-Анджелес брудним струмком. Це місто, де на шкільний випускний часто дарують пластичну операцію зі збільшення грудей. Це місто, яке любить природу. Чи принаймні, я так уважала. Коли повернулася до Лос-Анджелеса після майже десятиліття на Східному узбережжі, то була вражена зусиллями цього міста зберегти природні заповідники неторканими, а ще — овва — насолоджуватися ними. Раптом друзям, які навіть спортивного взуття не мали, закортіло вигулювати собак уздовж виткого маршруту Вестрідж-Трейл. Раніше це було місце, де проблемні підлітки вживали наркотики. Я й не здогадувалася, що насправді Вестрідж-Трейл — це міський парк на двадцять тисяч акрів, де можна було ходити й милями нікого не зустріти. Лос-Анджелес змінився, звісно, — і на щастя. Як і я.

Пам’ятаєш, як я пообіцяла собі, що не буду скептичною щодо мого переїзду на Західне узбережжя? Казала собі, що прийму всю цю охайність і культуру одержимості як здоровий спосіб життя і спробую змінити підхід на «стеж за своїм тілом»? Теоретично я за це все взялася. А практично — я була в дуже, дуже, дуже кепському стані. Так, у Нью-Йорку я бігала, але робила це переважно для свого психічного здоров’я, біг не робив мене сильнішою фізично.

Один із моїх найліпших шкільних друзів, Еван, запропонував свою допомогу на моєму шляху до активнішого способу життя. Еван завжди був певним чином моїм доглядачем. Можливо, доглядач — не зовсім влучне слово, він не годував мене яблучним пюре після щоденних силових вправ. Та коли у старших класах батьки забили на моє навчання, саме він запропонував, щоб я готувалася до незалежних тестів. Коли мій супервайзер порадив вступати до вишу в Каліфорнії, саме Еван, глянувши на мої окуляри в роговій оправі та обмотаний довкола шиї шарф у майже тридцятиградусну спеку, сказав, що мені не потрібен нічий дозвіл, щоб переїхати на Східне узбережжя. На додачу до того, що Еван один із моїх найдавніших друзів, він іще й... привабливий. Як моделі з інстаграму. З кубиками преса і виразними «любовними» лініями відразу нижче преса, що у формі літери V сходяться до чоловічої нижньої частини. Як у Девіда Бекхема в рекламі білизни для H&M. Не те щоб я ґуґлила... Утім маю навести аргументи, щоб підтвердити надзвичайно хорошу фізичну Еванову форму. «Я тебе проведу!» — запропонував він есемескою. «Зустрічаємося біля Руньйону».

Каньйон Руньйон — це і траса для піших походів, і красивезна панорама. Тут жінки з повним мейкапом і взуттям на спортивній платформі намагаються піднятися на гори Санта-Моніки зі східного боку. Чоловіки, схожі тілами на грецькі статуї, легко сходять на пагорби, роблячи по дорозі ідеальні селфі. П’ятнадцять хвилин нашої експедиції, і я вже валилася з ніг. «Еване, [задихаючись], може, перепочинемо?» — благала я. «Ум. Добре… ми ж навіть ще й не почали наш похід. Це просто доріжка від парковки до стежки, тому…» Я ще не мала права на привал.

Поки ми дерлися вгору, я почала усвідомлювати, що цей похід був важкий, набагато складніший, ніж я уявляла. Ледве встигала за Еваном, який стрибав із каменя на камінь і мчав угору, вимагаючи від мене того самого. Він усміхався й насолоджувався прогулянкою, поки я, стиснувши зуби, просто намагалася не відстати. Коли ми опинилися перед дуже стрімким підйомом, мені й на думку не спадало його підкорити, але Еван пішов уперед, гукнувши мені: «Уперед, Таро! Зробімо це!» Я вирячилася на нього; Еван майже не спітнів. Глянула вгору на вершину, що видавалася такою стрімкою, аж навряд чи взагалі хто-небудь міг би на неї видертися. Мушу зізнатися, тієї миті я щиро ненавиділа мого давнього друга Евана. Мені й так було важко! Я не можу піднятися на цей пагорб! Цей пагорб був для професійно підготовлених людей, а не для мене. Навіщо Еванові мене принижувати? І оскільки я вже лютую, нафіга Еванові постійно скакати? Нащо це все? Повимахуватися. Я була роздратована, спітніла так, що мій світло-рожевий топ став на тон темніший. Годі з мене. «Еване, я не можу».

«Та ну, це лише невеликий пагорб! Можеш!»

«Еване... я не можу».

Еван глянув на мене не розуміючи. Якусь хвилю до нього доходило, що я здаюся. Ми мовчки рушили подалі від стрімкого пагорба назад до стежки, зупинившись лише раз сфоткатися з конем, щоб показати всім на інстаграмі наше ідеальне життя. #Smile #SquadGoals #Blessed

Оце — «я не можу» дошкуляло моєму еґо як голка від кактуса. Така маленька, майже прозора, яку тяжко витягнути навіть пінцетом, бо вона тоненька, гостра і забивається глибоко в шкіру. «Я не можу» крутилося мені в голові тижні зо два. Знаю, що насправді нічого страшного не сталося. Це ж просто похід, але думка, що я сказала «не можу» і таки здалася,