Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Слова твої, ясновельможна панно, сама iстина! — зарокотав октавою диякон i зупинився. — Та плоть немiчна й прагне воздати кожному по дiлах його…
— А що ж, братове, нового нiчого немає? — заговорила знову пiсля короткого мовчання Дарина. — Чи не вгамовуються в своїх звiрствах ляхи, чи не соромляться свого блюзнiрства латиняни?
— Де там соромляться! — мотнув головою диякон. — 3 кожним днем гвалт над простим людом росте… Що виробляє канiвський Потоцький, то й пекло не нахвалиться… А губернатор лисянський прагне самого Потоцького за пояс заткнути. Тепер пани вирiшили викоренити гайдамакiв, а понеже в кожному хлоповi вони гайдамаку вбачають, то вони замислили винищити й хлопiв.
— Ой, останнi часи надходять! — зiтхнув один iз старiших селян, що сидiв у кутку.
— Пропадемо всi, коли нiхто не подасть допомоги! — заговорив другий. — Он у нас, у Барi, зiбралося шляхетне панство… конфедератами себе величає: пани їздять iз псарями, п’ють, бенкетують i гвалтують…
— Тепер що не день, то й чутка йде про грабунки та розбої… а про церкви й казати нема чого: з конфедератами їздять ксьондзи, — старенькi церкви просто палять, а кращi повертають на костьоли, — пiдтвердив перший.
— Плач стоїть на рiках вавiлонських: ридає мати невтiшно за дочкою i роздирає ризи свої родитель за загиблим сином, — обiзвався диякон.
— Ох, багато нещасного люду по лiсах та яругах i тепер з голоду пухне… а що буде взимку? Одним вовкам-сiроманцям пожива, — докинув київський жебрак.
— Господи, не попусти! — сплеснула руками Дарина, схвильована й збентежена до слiз. — Слухайте, братове, — почала вона, опанувавши себе. — Я вас порадую добрими вiстями: отець Мельхiседек, настоятель Мотронинського монастиря, поїхав до царицi просити її пресвiтлу милость подати вам, нашим братам єдиновiрним, оружну допомогу i вирвати святi православнi храми з рук латинян. Поки що сам владика ще не повернувся, але написав уже його превелебнiй мосцi, отцевi iгуменовi Лаври, що цариця прийняла його ласкаво й обiцяла всякi милостi.
— Хай не зайде сонце в її державi i хай укриються славою днi її на многi лiта! — проголосив диякон.
Усi пiдбадьорилися й повеселiшали.
— Пошли їй, господи, всякого щастя!
— Дай, боже, їй вiку довгого!
— Ех, якби вона й нас забрала од ляхiв!
— Одна в нас думка, щоб бути всiм укупi, як колись! — посипались з усiх бокiв побажання.
— Тут ось що, — заговорив київський жебрак. — Питала твоя милость, куди ми прямуємо. А просто в Печери. А спитай, панно, тепер, чого? А ось воно яка справа. По всiх лiсах i байраках, по всiх степах i руїнах, по всiх селах i мiстечках пiшла одна поголоска, а занiс її в край чернець з Афонської гори, що стоїть посеред моря-кияна. То з-пiд тої гори чернець, виходить, переплив море-киян i прибився до нашого краю та й пророчить, що нiбито славний лицар Богун, який ще за Богдана Хмельницького воював, не вмер, а замурований у Печерах ченцем пiд прiзвиськом Найда… i що як знайдуть його, то вiн знову вiзьме в руки меча й визволить увесь край i вiру од лядської неволi! То ось ми i йдемо розшукувати там славного лицаря.
Дарина слухала мiстичну розповiдь жебрака, створену народною фантазiєю, та при словi «Найда» вона здригнулась i вiдчула, що в неї самої з цим iменем є якийсь таємничий зв’язок. Але ж не про нього, молодого юнака, йде мова, — цей мiф пов’язаний з Хмельницьким, мабуть, народ тiльки й може ждати визволення вiд таких, як вiн, героїв, що давно зiйшли в могилу…
— Ну, вiдпочивайте ж, — сказала панна й пiдвелася, привiтно вклонившись. — Потомилися ви, намучилися, то спочиньте… Якщо схочете, то перебудьте в мене денькiв зо два, а то й зо три. А потiм i я поїду в Печери, разом шукатимемо того Найду…
— Пошли, господи, тобi, милостивице наша, заступнице наша, всього, всього, чого тiльки душа твоя бажає, — загомонiли зворушено потайнi гостi.
Дарина вийшла з хати, але, поминувши будинок, попрямувала в сад. Вечiр уже зовсiм догоряв; на небi боязко засвiчувалися зiрочки; лiс чорнiв темною безформною масою, а внизу, серед клубiв мороку, вiдбивалися в ставу два блiдi червонуватi вогники, неначе двоє очей страховища, яке виринуло з глибини й причаїлося, чекаючи здобичi. Улоговина здавалася тепер безмежною темною безоднею… Вiд неї вiяло холодною вогкiстю.
Дарина пройшлася разiв зо два темною алеєю, щоб остудити нiчною прохолодою схвильованi груди i втишити тривожне калатання серця; але якийсь внутрiшнiй жар i наркотичний аромат, що линув од квiтникiв, дратували їй нерви. Уривки картин тортур i страхiть, якi розлилися по краю широкою хвилею, вир мiнливих вiдчуттiв, рiй несподiваних думок… i серед цього хаосу — образ Найди, що стояв перед нею, мов загадковий сфiнкс, — все це хвилювало й збуджувало молоду кров.
Дарина сiла на лавi пiд широколистим кленом i задумалась над своїм життям. Майже з раннього дитинства вона втягнута була у вир громадського життя й, закрутившись у ньому, забула, або, лiпше сказати, не зазнала зовсiм особистих тихих радощiв i мирних утiх. Рано вона зосталася сиротою, ледве пам’ятає нiжнi материнi пестощi, в родинi їхнiй не було нiякої близької родички, котра могла б заступити сиротi матiр, а тому Дарина й зосталася коло батька подiляти з ним його бурхливе життя: доля їх кидала i в Варшаву з дорученнями вiд Малоросiйської колегiї, i на Запорожжя з наказами вiд генерал-губернатора… Вiд цих мандрiв, сповнених тривог i прикростей, вона останнiм часом стомилася, вiдчула потяг до
