Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Минуло два роки… I ось вона несподiвано зустрiла того завзятого запорожця в чернечiй рясi, збайдужiлого до iнтересiв життя… Авжеж… у неї саме вiд того й щемить серце: хто ж порятує конаючий народ, коли найкращi сини України одiйдуть вiд боротьби й поховаються — чи по хуторах, чи в похмурих монастирях?.. О, як їй шкода цiєї молодої сили, що гине марно в найпотрiбнiший час… «Що примусило його вiдмовитися вiд славного подвигу? Хто вирвав з його серця любов до батькiвщини? Хто погасив полум’я, яке палахкотiло в ньому?» — цi питання давно мучили дiвчину, а тепер з новою непереборною впертiстю точили їй душу. «Та чи погасло воно?» — закрадався сумнiв, i перед її очима, нiби живий, постав чернець; гарне обличчя його, опушене невеликою борiдкою, здається вiд чорного покривала особливо блiдим, але в кожнiй рисочцi його тремтить життя; рiвний з маленьким горбиком нiс i смiливо окресленi брови надають йому особливої виразностi, а блискучий погляд… «Нi, полум’я в ньому не згасло, воно тiльки таїться й бризкає iскрами, але може кожної митi спалахнути страшним вогнем… Нi, пiд цiєю рясою б’ється вiдважне серце, але в глибинi його криється якась незбагненна таємниця!» — Дарина зiтхнула й провела рукою по холодному лобi, немов стираючи з нього надокучливу, настирливу думку…

У цей час на порозi дверей, що вели до внутрiшнiх кiмнат, з’явилася дiвчина й сказала ясновельможнiй паннi, що якiсь старцi просяться на нiч, то чи пустити.

— Старцi? Жебраки? — стрепенулася вiд задумливостi Дарина. — Звiдки?

— Не питала! — вiдповiла служниця.

— Прийми, прийми їх, — пожвавiшала панна. — Дай їм мiсце в великiй хатi, що бiля пекарнi… та зараз же нагодуй: вони, мабуть, голоднi… може, кiлька днiв i крихти в ротi не мали.

— На те вони й жебраки… всякому своє.

— Тож бiжи та скажи ще тiтцi Мотрi, щоб налила їм корцiв зо два пива i по чарцi оковитої дала… А я потiм зайду розпитаю їх.

Коли через пiвгодини панна Дарина ввiйшла до великої хати, старцi, пiдкрiпившись уже доброю вечерею та оковитою, вiдпочивали, попиваючи пивце. Троє сидiло за столом, а двоє розляглося на лавах. Засмаглi, обвiтренi обличчя їхнi, змарнiлi вiд утоми й голодування, зовсiм не нагадували зморщених облич старцiв; вiдрослi бороди й чуприни не свiтилися сивиною, а очi дивились пильно й часом спалахували похмурим вогнем. Стрункi постатi їхнi були гнучкi, а крiзь дiрки в лахмiттi видно було залiзнi м’язи, що свiдчили про фiзичну силу. Серед цих лiсових гостей був i той високий старець, який стояв коло папертi Лаври на дерев’янцi, без ноги, з викрученою рукою. Тепер вiн стояв посеред хати на двох довгих i мiцних ногах, потираючи здоровi руки, й пахкав люлькою.

При появi панни Дарини всi посхоплювалися з своїх мiсць i, низько вклонившись, почали вiтати й дякувати їй за хлiб, за сiль, за ласку, їхнi темно-бронзовi, суворi обличчя свiтилися щирою усмiшкою, а голоси навiть тремтiли вiд розчулення, коли вони висловлювали паннi сердечне спасибi й усякi побажання, закликаючи на неї ласку господню.

— Не менi, браття, дякуйте, а милосердному боговi, — вiдхилила вiд себе подяку Дарина. — Ну, та чого ж ви стоїте? Потомилися, здорожилися? Сiдайте, сiдайте, i я сяду та й поговоримо щиро: ви знаєте, що хата моя — покришка.

— Знаємо, знаємо, вельможна панно! — весело загомонiли всi.

— Не тiльки ми знаємо тебе, панно, добродiйнице наша! Кожен iде до тебе, як до сестри чи до янгола!

— Саме як до янгола, — пiдхопили iншi.

— Що ви, панове? — спалахнула й зашарiлась Дарина. — Грiх величати мене, грiшну, таким словом! Скажiть краще, звiдки ви й куди?

— Та ми з рiзних мiсць, — вiдповiв високий жебрак, який бував уже в Києвi не раз. — Оцей кирпатий з-пiд Бара, з нього, чисту правду сказавши, п’ятнадцять шкур здерли — полюбився, видно, економовi й орендаревi-жидовi… За п’ятнадцятим разом таки надумався: пустив їм червоного пiвня та й до нас у лiси та байраки на прохолоду подався.

— А цей ось — теж з Подiлля, — провадив далi київський жебрак, показуючи на iншого прочанина. — Служив у Немировi, в княжого економа, пана Лемкiвського; той економ, жонатий уже, навiть двох дiтей мав, — накинув оком на його молоду жiнку та й одняв! Ну, це йому не сподобалося, взяв вiн панського доброго, у срiбнiй оправi, ножа й зарiзав економа, а потiм йому стало жаль молодої вдови й сирiток, то вiн од доброго серця i їх порiшив…

— А його молода дружина? — спитала Дарина.

— Дружина повiсилась того ж дня… трохи ранiше, — похмуро вiдповiв прочанин з Немирова й одвернувся.

— А ось вони з Вишнякiв, що за Вiнницею, пан диякон…

— Що? — здивувалася Дарина, переводячи погляд на прочанина атлетичної будови: кошлата, вогненного кольору борода й таке ж настовбурчене в усi боки волосся обрамляли його рябе з широким носом обличчя, надаючи йому звiрячого виразу; але синi лагiднi очi суперечили всьому його вигляду й пом’якшували враження.

— Воiстину, ясновельможна панно, — вiдповiв низьким басом, що виявляв оксамитну октаву, атлет, який стояв у кутку, освiтлений промiнням вечiрнього сонця. — Я колишнiй служитель вiвтаря, диякон Воскресенський; губернатор вiнницький одняв у добродiйника мого, отця Антонiя, церковну руту, а єгда ж той почав обстоювати землю, то звелiв зацькувати його псами… Пошматували смердючi пси чесного отця, а губернатор приїхав з ксьондзами повернути нашу православну церкву на костьол… Ну, я не дав їм чинити наругу над нашою святинею: замкнув тих панiв i ксьондзiв у церквi i пiдпалив її. Гаразд, що збiглися нашi селяни й допомогли, нанесли соломи. Церква горiла, як свiчка, i вкупi з вогнем несла до неба нашi останнi молитви.

— Годiї — спинила його вражена до глибини душi панна. Вона була надзвичайно блiда, а очi її блищали сльозою. — Годi про цi страхiття; розповiдi про них падають на моє серце вогнем. А як