Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

дітьми та онуками. Його ще люблять, але він усім заважає. Єдине, чим він володіє, це альбом з фотокартками й пенсія, яку він складає собі на похорон, але ніяк не може наскладати, бо бачить, як бідують його діти й онуки. Дід просить собі смерті, бо, доки він живе, не народиться правнук у його хаті. Він висох, як скіпка, і вже не ходить, а совається, не говорить, а шарудить. У старечий дім його не беруть, бо немає місця. Нарешті одного дня дід виходить із помешкання й зникає. Жодні пошуки не дають наслідків. Чорне пальто, цигейкова сіра шапка — ці два кольори запліснявілої старості лягають, наче тінь, на бруківку перенаселеного вбогого міста. Але може бути, що старий не вийшов на вулицю, а просто спускався вниз і вниз зі свого четвертого поверху. І досі йде вниз, не зустрічаючи нікого. Наше терпіння — безконечне.

ТЕ, ЩО РЯТУЄ У СКРУТНІ ХВИЛИНИ. Листи від друзів і листи друзям. Правда, я дедалі рідше пишу про свої невдачі, бо на папері вони видаються смішними.

Чуже горе більше за наше. Воно чимось споріднене з апокаліптичними пророцтвами, які роблять наше життя вартіснішим.

Плин річки і шелест лісу. Але взимку ліс дуже смутний.

Молитва.

Коли вигаданий світ знову повертається до тебе лицем і запрошує увійти.

Ворожба на руці чи на картах.

Не може бути, щоб не знайшлося бодай маленької радості. Треба тільки її шукати, вдивляючись у речі, обличчя людей, сторінки книжок. Радість — вічна, бо вона повторюється і має безліч виявів. Вона береже нас від усього лихого.

ТЕ, ЧОГО СЛІД УНИКАТИ. Жорстокості. Вона породжується тіснотою і щомиті може спалахнути. Я вважаю, що жорстокість властива нам від народження і її слід переборювати все життя, уникаючи скупчень людей, надто тривалих контактів із ними. Бо жорстокість тісно пов’язана з утомою й відсутністю спокою. Підла людина не обов’язково мусить бути жорстокою, а пряма й відверта, як правило, безжальна й жорстока, особливо, коли підпала певній ідеології. Такі люди руйнують душу, нищать її коріння, зупиняють наш ріст. Ми ще можемо стати кращими, а вони ні.

Вони — наче в огорожі. Але хіба хоч одна огорожа була доцільною? Вона не дах і не стіни, не двері і не вікна. Але вважає себе гідною дому, важливішою за нього.

ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ЗАРАЗ НАЙБІЛЬШЕ СМУТКУ. Побачила некролог у газеті: помер чоловік, із яким я познайомилась місяць тому. Йому був лише 41 рік. Рак. Зовні він був схожий на одного померлого, і я злякалася, коли він простягнув руку. Той чоловік до останнього дня не йшов у лікарню. Не дай мені, Боже, його думки за місяць перед смертю…

ЩО Я НАРЕШТІ ЗРОЗУМІЛА. Є люди, котрі роблять добро від беззахисності. Вони допомагають усім, чи намагаються допомогти, і тому їм живеться досить стерпно серед чужих людей.

Настільки зле чуєш себе серед інших, котрі шукають у тобі вигоди, що врешті починаєш їх уникати. Хоч би як надійно вони прив’язували себе до системи, їм не вийти з самотності, й у їхніх очах застиг тваринний жах перед кожною новою людиною.

ТЕ, ЩО СЛІД ЗАПАМ’ЯТАТИ. Коли виходиш із дому, краще бути спокійною й доброзичливою. Але так буває рідко, бо здебільшого вибігаєш із будинку, думаючи лише про справи, а не про тих, хто йде чи стоїть поруч, їх легко поважати, бо нам не доведеться у них нічого просити, а вони у нас нічого не відберуть. Ми вільні від усяких обов’язків перед ними, а вони перед нами, їм досить того світла, що випромінює наше лице.

ТЕ, ЩО ІНОДІ ЗБУВАЄТЬСЯ. Мої пророцтва сховані в давніших рукописах, книжках, які я не розгортаю. Багато з них уже здійснилося. Деякі, найгірші, сподівання — ще ні. Але я щаслива, бо не знаю, що буде далі: злет чи падіння, багатство чи бідність.

Сьогодні на березі річки збирали чебрець, а дуже низько над нами пролітали військові вертольоти. Завтра я піду з Марсом по гриби, і це справдиться з дивовижною легкістю і невимушеністю.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. На подвір’ї повно дітей. Бавляться в ігри з книжки, яку я купила; їм не хочеться йти додому, хоч уже майже темно. Діти приносять червоного коня на коліщатах і білого котика з подряпаним носом, навдивовижу спокійного й доброзичливого. Врешті-решт Ладуся падає і починає голосити. Діти розбігаються, забравши з собою білого котика. Червоний кінь іде до стайні.

Я відчужена від цього прекрасного світу, але тішуся, що не заважаю дітям і нічим їх не образила.

ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ. Хату б’є дрож у передчутті майбутнього ремонту. Безпритульно навалені книжки, повно іграшок на підлозі й підвіконні. Кактус зацвів одразу чотирма білими квітками. Я блукаю серед того хаосу і поволі переймаюся настроєм нашої старої хати, яку треба обновити, щоб вона служила ще багато років.

Як несумісне все це з людиною, котра викликає тебе на відвертість, залишаючись при цьому байдужою. Неприязнь менш образлива.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ НЕ ЗІ МНОЮ. Ангел наказав душі жовніра летіти додому, хоч той його не мав. Народився й виріс у гуртожитку у великому місті. Мама писала, що вони отримали квартиру і вже переселилися туди, хоч не мали ще меблів. Однак душа полетіла в гуртожиток. У їхній кімнаті горіло світло. Жовнір сподівався побачити там маму, тата і сестричку, але не застав. Душа легко увійшла через віконне скло. Немовля, що спало в ліжечку, заплакало, і до кімнати вбігла молода жінка з мискою, у якій біліли випрані пелюшки. «Мати-одиначка», — вирішила душа й зачекала ще хвильку, поки дитина заспокоїлась. Жінка стала розвішувати пелюшки на батареї. Жовнірова душа зауважила, яка ця кімната маленька, а вони ж жили тут учотирьох. Певно, дитя піде до армії з цієї кімнати.

Душа вилетіла в коридор, заставлений дитячими візочками, її супроводжував крик, плач, лемент телевізорів та магнітофонів, їй кортіло навідати свого товариша Сашка, але той десь повіявся. Старі спали.

Душа полетіла вулицями, шукаючи будинок, де батьки дістали квартиру. У новому домі так само світилися вікна, й душа легко знайшла ті, за якими були мати, батько й сестра. Батьки відшкрібали паркет і обличчя мали втомлені. Сестричка спала на розкладачці в порожній кімнаті. Мати відчула чиюсь присутність, підвела очі й побачила за шибкою величезне синове лице. Вона закричала. Душа не хотіла її злякати і зникла.

ТЕ, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ. Нетривкий міський побут розсипався на уламки. Меблі