Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

Бажання вийти з дому в дощову погоду.

Те саме стосується філософських книжок. Я вже давно їх не читаю.

Сиджу зіщулена на сірій землі, коли довкола безмежність.

Коли щось зникає раптово, тривожиться серце. Коли щось зникає непомітно, прокидається розум.

ТЕ, ЩО ВЛАСТИВЕ ЦИВІЛІЗОВАНИМ ЛЮДЯМ. Відсутність сміливості, коли хтось безособово кличе на допомогу. Допомагають лише дітям, бо тут спрацьовує материнський чи батьківський інстинкт. Важче, кинувши монету жебракові, спинитися коло нього. Може, він щось скаже.

У нашому світі німим нема що робити. Єдине, що полегшує їм життя, це зустріч із собі подібними. Решта людей їх обминає. Протилежними до них є пророки. Ті говорять тільки про те, що є, а не про майбутнє. Обмеженість людської мови полягає в тому, що її можна застосовувати до будь-якого часу, апелювати нею до будь-якого суспільства. Тому вона така живуча і тому нею так зручно користуватись усім, крім німих. Вони знають багато більше, ніж можуть передати.

Щодо мене самої, то я досить тверезо ставлюся до дару говорити, бо це і гра, і спосіб виживання, і моя вада. Мови треба позбутися, як засобу комунікації. Для цього треба навчитися передавати думки безпосередньо.

ТЕ, ЩО БУЛО ДАВНО. Пригадую довгі місяці у неприємному місті неподалік від Урожа, де я жила, наче в іншій країні. Дні ділилися на першу й другу зміни. Цілий день роботи на конвейєрі, а вночі я йшла сама темною вулицею, не відчуваючи страху. До пізньої ночі писала свою першу повість. Про ті години згадую з ніжністю.

Бог і там рятував мене від тотальної самотності: приходили листи. Я знаходила їх у поштовій скриньці, куди, крім мене, ніхто не заглядав.

Я залишаю позаду все те лихе, що трапилося зі мною, забуваю його, але воно вертається через сни. Якби не наставало пробудження, хтозна, чи витримала б я цю муку.

ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Дивно: я ніколи не пробувала намалювати той дім, у якому хотіла б жити. Треба буде це зробити. Правда, я кепсько уявляю, який має бути той дім. Головне, щоб він стояв у гарному місці. Я полюбила б його, а він подарував би мені спокій.

Так гарно восени, коли йдеш розкопаною землею і все довкола належить тобі. Як же зле приїжджати з міста в цю пору і чутися жебраком. Людей, котрі будують дачі, не любить земля і не приносить їм втіхи, лише клопоти. Вона хоче, щоб коло неї були і взимку, і пізно восени.

ТЕ, ЩО МАЮ НИНІ. Пізній вечір. Я дописую свою «Книгу ночі». На небі було багато зірок, коли я ходила по воду. Мама вдень копала картоплю, а я носила її до горба. Сливи вже геть опали, а ті, що ціліші, дуже солодкі, з синьою шкіркою. Коли розламуєш таку сливу, сік бризкає на подряпані шипшиною руки, і вони печуть. Ще будуть теплі дні й над полем літатиме тонесеньке павутиння. Вони спіймають мене в свою сіть, ці малесенькі павуки-мандрівники, і я стоятиму зв’язана, доки не впаде сніг.

ТЕ, ЩО ЛЕГКО ВДАЄТЬСЯ. Відповісти одразу на лист. Викликаєш образ людини, котра тобі написала, і між вами точиться невимушена бесіда.

Розповідати казки дитині віч-на-віч із нею. Присутність чужої людини знищує безпосередність спілкування.

Прокинутись уранці, коли тебе жде багато роботи. Ось і сьогодні я встала рано, пішла до сусідів по молоко, нагодувала курей, собак, котів — і все було мені цікаво. Цілий день воював істинно урізький вітер, про який ніколи не знаєш, що він принесе.

Ця осінь, дощова, холодна, непривітна, не дає відчуття впевненості, яке завжди давала. Вона ніби попереджає про несподіванки в майбутньому. Запона невідомості стає щораз темнішою, навіть удень, коли ще чекаєш якоїсь події, а що вже казати про ніч із її мостами без перил, водою з усіх боків, латками снігу посеред літа?..

ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ТРИВОГУ. Цілковита нинішня замкнутість принесла свої плоди: невдоволення і злість. Може, вони прокинулися в мені, може, позичені з чужого ворожого світу. Цілковито розгублена, я дотримуюсь щоденного ритуалу, почуваючи якийсь фальш у власних учинках, бо не така спокійна, якою ще була зовсім недавно. Думки пішли вглиб землі, як нечисленні дощі цього літа. Чужому скептицизму і ясності я не маю що протиставити, крім заплутаної душі, котра вже саму себе не любить. Знаки хреста і меча ніколи не порозуміються між собою. Знаходжу втіху в сьогоднішньому тотальному розкладі, ладна його приспішити і роблю те саме зі своєю особистістю, відчуваючи, проте, непослабну любов до миру і тиші. Страх завадить мені скотитись у прірву. Моя доня не знає страху. Вона досконала, як квітка. Звідки вона? Не з густої темної крові, запалених тривогою очей і втомленого нудьгою мозку… Все це лише доводить, що Бог існує.

КАЗКА ПРО БІЛОГО БИЧКА

Він народився наприкінці листопада, пополудні, кволий і мокрий. Спочатку не міг стояти сам. Його обтерли сухою шматою і відвели в куток, де було наслано соломи. Мама дивилась на нього великими вологими очима і кликала до себе, але дошки відгороджували її. Бичок довго тремтів, а коли стемніло, зігрівся і йому снилося, що він знову в теплому маминому череві. Так почалося його життя на землі.

Ще кілька днів він тягнувся до мами, хотів притулитись, але єдине, що міг, це гукати її. Мама відгукувалась, але прийти не могла, бо була прив’язана. Одного разу він прорвався, коли подужчав, і мама встигла облизати йому лице. Відтоді його теж прив’язували.

Людина давала йому їсти, доїла маму і деколи гладила його: бицю, бицю. Малий мав удосталь їжі.

Взимку було холодно. Щось біле хрупало надворі. Вітер наносив сніг до стайні, і той танув. А згодом біле перемінилось у сіре, і повітря посвіжішало. Мама занепокоєно мукала й весь час озиралася на прочинені двері. Одного разу її зранку вивели і вона повернулася пізно, дуже весела, а людина принесла бичкові смачної зеленої трави. Двері були розчинені, і бичок міг дивитися на квітучі дерева, під якими росла та чудова їжа. Він прагнув туди, але його чомусь не брали. У стайню залітали ластівки, заходили й виходили кури. Бичок почував себе окремим від усіх. Мати дедалі байдужішала до нього. Приходила спокійна, сита і навіть вночі вдоволено зітхала. Бичок, якщо й подавав голос, то тільки людині, котра добре його годувала і чистила від гною. Так минали його дні в порожній стайні. Коли падав дощ, мама поверталася