Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

ТЕ, ЩО ЗАВЖДИ ВТІШАЄ. Піти після важкого дня на берег річки й дивитись, як у повітрі літає пух будяків, і лише зрідка великий чорний лелека, хилячись на бік, перетинає небо. Курява полегшує біль натомлених ніг. У садах присмерк і здіймається вітер. Велике таїнство заходу сонця закінчується.

ТЕ, ЩО, БОЮСЬ, НЕ СТАНЕТЬСЯ. Чи ступлю я колись на ту гору, яка синіє далеко-далеко, округла й м’яка? Адже я дедалі частіше втомлююся і хочу мати бодай кімнату, де можна було б зачинитись на ключ і полежати, увіткнувшись лицем у подушку. Та хто знає, марную я своє життя чи ні?

ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Я не відчуваю, та й раніше майже не відчувала, ніякої наруги з зовнішнього боку. Щоб протриматись, слухаю лише власної інтуїції, тобто роблю те, що вважаю за потрібне. Я зробилася тихою й поблажливою, але мене турбує одна думка: чи це не втеча? Адже моя душа не стала від того досконалішою. Вона перестала шукати й тепер голодна.

ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ З НАМИ ВСІМА. Ми живемо в епоху варварства й абсурду. Втекти зі свого часу неможливо: ми полічені, поділені й приречені. Наші тіла страждають укупі з душею. Для себе ми можемо стати більш чи менш досконалими, але це досконалість у клітці. Найгірше, що, аби вижити як особистість, доводиться впадати в крайнощі — містику чи раціоналізм. Нехай природа прокляла нас, відлучила від себе, але чому ми не здатні узгодитися з тим світом, у якому приречені жити?

ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ПЕРЕД МОЇМИ ОЧИМА. Кактус зацвів удруге й востаннє цього літа. Запах квітки затьмарює запах фарби. Завтра вона зів’яне. Завтра я знову не зможу піти до лісу, скулена у своїй клітці, з похиленою головою, а все ж вільна, бо усвідомлюю неприйнятність речей і чужих думок. Коли я піду звідси, то візьму з собою лише запах білих лілій і квіток кактуса. Руки мої будуть вільні. Все інше я залишу без жалю.

ТЕ, ДО ЧОГО КІНЕЦЬ КІНЦЕМ ЗВИКАЄШ. Чоловік, із яким прожила кілька років, не позбувся своїх недоліків, але покинути його тепер дуже важко. Так само довго минають дні розлуки, але серце спокійніше, бо знаєш цю людину.

Коли живеш в селі, так само звикаєш до довгих днів і довгих ночей, звикаєш до обмежень і незручностей. Щоб жити в селі, треба в ньому народитись і прожити перші роки життя. Дорога, яка круто йде вниз, гора, поросла лісом, горби, по схилах яких спускаються до річки городи. Хлопчик жене поперед себе убід велосипедного колеса, підтримуючи його довгим гачком із дроту. Кущ білих пахучих квітів, коти й собаки — це прообрази мого вигаданого світу, в якому здебільшого світло і радісно. Я завжди можу вернутись туди. Втікаю у снах від переслідувань і заходжу до хати, де мене втішають і де я можу залишатися довго. Певно, я там знову стаю дитиною, бо тільки дітям ще дають притулок. Хоч би яким смутним було моє дитинство, воно жило надією, що дитина колись стане дорослою і забуде всі кривди, заподіяні їй. Тільки сильний може бути милосердним.

ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ЛЕГКИЙ СМУТОК. Приїхати в місто, де колись мала притулок. Блукати під дощем, не зустрічаючи нікого знайомого, штовхатися між людей і, врешті-решт, приїхати переповненим трамваєм на вокзал, який одразу принесе полегшення, вибачить спогади, сісти в автобус і знову повернутись додому. Я не звикла жаліти за тим, що втрачене. І дощ так обмежує, аж ніби захищає, коли проходиш повз дім, у якому колись жила.

Сливи, які падають на землю, і ніхто їх не збирає.

Старі собаки в місті.

Город, якого ніхто не зорав, і він заростає бур’яном.

Молитва з уст людини, про яку відомо, що вона ніколи не скаже правди. Не знаєш, чи вірити в її миттєву щирість.

ТЕ, ЩО НАЙГОЛОВНІШЕ У СТОСУНКАХ ІЗ ЛЮДЬМИ. Ніколи не треба казати неправди, бо тоді душа стає беззахисною. Коли правда буде для когось болісною, краще промовчати. Людей, котрі брешуть, або кажуть усе просто в очі, ніхто не любить.

Жодного разу брехня не пішла мені на користь. Я звикла вірити тому, що мені кажуть інші, бо їхня правдивість чи брехливість легко перевіряється вчинками. Люди того не знають, що вони голі й беззахисні.

ТЕ, ЩО ТІШИТЬ. Над зеленою травою — білі метелики. На межі синенькі вицвілі квіточки, пелюстки яких осипаються від доторку. З дитинства я знаю, що їх не треба рвати.

Кетяги калини, обвиті хмелем.

Зменшено-пестливі слова, яких так багато у мові бойків: ладненечкий, дрібонький, файнесенький, котятко, песюнчик… їх не можна перенести в іншу мову. Світ Урожа мені завжди бачиться у формі кола. Не можна нічого виносити за його межі. Треба миритися з тим, що є речі, які нікому не належать, бо ми є їхньою часткою, а іноді й свідомою часткою.

ЩО МЕНЕ ОБМИНУЛО. Можу тільки тепер оцінити, якого гніту мені вдалось уникнути в дитинстві й ранній юності: я ніколи не була під владою авторитету. Не мала вчителя, котрий би змушував мене жити за його методою. Так я могла б понівечити собі життя. Може б, стала розумнішою, позбулася багатьох вад, зате тепер не дорікну жодній людині. За все відповідаю сама.

Були, звісно, люди, які мали на мене вплив, але змусити до чогось може тільки вчитель. Чим більше у нього учнів, тим більше насильства.

Боже, збав мене від почуття непогрішності, зроби мою мову незрозумілою, щоб вона комусь не зашкодила. Духовне спілкування — це вміння слухати одне одного і втішати. Я стаю глухою, коли потрапляю в товариство, де кожен вважає, що знає істину.

ЩО ПОТРІБНО ЧАС ВІД ЧАСУ РОБИТИ. У моєму рослинному існуванні корисно час від часу мандрувати. Хоч би якою невиразною була ця мандрівка, думки прокидаються, і я несу їх додому, як гостинець ізвідти.

Якби я знала про себе правду, то сказала б її давно. Що з того, що я чимраз менше роблю помилок? Це ще не ознака істинності мого існування. Що з того, що з багатьма людьми у мене складаються добрі стосунки? Адже я можу їм ненавмисне зашкодити. Власне, кожен міг би про себе сказати правду, якби знав її. Я ж не впізнаю себе навіть на портретах.

Бажання людей знайти втіху в якійсь ідеї не дивує мене, хоч сама я нездатна захопитися до кінця. Виникає нудьга — я вже знаю її втомлене лице. То чи