Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
ТЕ, ЩО ВЖЕ КОЛИСЬ БУЛО. Ніби бачу хлопчика, у якого засмикана зла мама, котра плаче ночами на кухні з подругою за пляшкою вина, нарікаючи на нещасливу долю. А хлопчик, коли раптом прокинеться, напружено вслухається в їхню розмову. Він уже знає, що таке злидні і що не в усіх так. І личко його бліде від постійного перебування у місті, і він упевнений, що, якби у нього був тато, їм би жилось краще. Якогось дня він не йде до школи, а блукає, шукаючи свого батька. Гадає, що впізнає його з фотокартки. Знаходить безліч чоловіків, схожих на батька, але не насмілюється ні підійти, ні спитати, бо він уже достатньо дорослий. Усі обличчя на вулицях — це маски, і всі обличчя на фотокартках-теж маски. І нічого ця дитина не вдіє.
ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ МЕНЕ ПРИГНІЧУЄ. Я не можу звільнитись, не можу вийти.
Час тече і все змінюється. Світло тече і само змінюється, бо воно має джерело.
Відсутність доброго зору. Мої очі не здатні надовго зосередитися на чомусь, ні охопити світ в одній миті його існування.
Я не маю змоги бути одночасно уважною й доброзичливою до всіх речей і всіх істот.
Усі ці мої скарги пов’язані одна з одною і є, по суті, єдиною скаргою, з якою я звернулась би до Бога в одній зі своїх покірливих молитов.
ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ МЕНЕ ТІШИТЬ. Запах верболозу, що йде від мого волосся.
Моя стара кішка, що спить на кріслі, дуже рада, що я приїхала, бо я нарешті її зрозуміла.
Спека і змога ходити босою.
«Книга ночі», яку я закінчу, коли захочу.
ТЕ, ЩО НЕОБХІДНО УСВІДОМИТИ. Віднедавна я почала думати над тим, чим раніше не турбувалася: чи не йде моє життя намарно? Адже мені легше жити у вигаданому світі. Я не повинна його зраджувати. Мені судилася роль творця, а не виконавця. Хай світи, які я вигадую, недосконалі, але в них перенесеш деталі з того світу, де я змушена жити; і я не надто високо стою, щоб упасти й розбитися. Вони, як моя дитина, з плоті й крові. Тим паче, що кожна людина здатна створити багато світів. Я не знаю, звідки у мене ця потреба, як вона виникла. Певно, це сни. Всі мої книги народжені снами, чи напівсонними видіннями. Довколишній світ — це уламки, з яких я творю інші світи.
Ліс, гори, річка, поле. Каміння на березі річки, у воді. Дві гори, між якими вона тече. Високі трави. Різні ракурси, різні пори року. І вітер, що зриває дахи і викорчовує дерева. Це — дійсний світ, і уявний, коли в ньому оселяються люди, яких я не можу навіть описати, бо це не так важливо.
Чи все це не свідчить про нереалізовані можливості, про те, що я опинилась не там, де мала б опинитись, хоч мої світи досить привабливі? Там дім може не мати даху, але завжди надійно захищений. Він захищає мене, то навіщо мені звикати до реального світу з його ворожими стосунками?
ЩО НЕ ДАЄ МЕНІ СПОКОЮ. Якось мені привиділось, ніби наді мною стоїть хтось високий і темний. Змахує ножем. Я кричу й отямлююся. Нема нікого. Тільки біль у серці. Це не був сон. Це був прихід із якогось створеного мною світу, в якому теж існує зло і смерть, але вони існують не для того, щоб мене знищити, а щоб застерегти.
КІЛЬКА РОКІВ ПІЗНІШЕ, ЗОВСІМ НЕДАВНО. У старих будинках присутні тіні багатьох людей, що колись там жили. Я не боюся.
Спочатку був сон, ніби я заходжу до темної кімнати й хочу увімкнути світло. Торкаюсь чогось м’якого й вологого, чого не повинно там бути. Раптом хтось хапає мене за плечі й підкидає в повітря. Я відчуваю доторк до своєї потилиці не то дзьоба, не то носа. Ця істота вперто тягне мене до вікна, надвір. Я не можу звільнитись, запекло обороняюся, пробую перехреститись, але не можу цього зробити. Хапаю зі столу свічку, ще теплу й м’яку, — єдине, що маю під рукою. Намагаюсь обернутися, щоб побачити лице цієї істоти. Це для мене дуже важливо. Нарешті істота ніби слабне, опускає мене на ліжко й зникає перш, ніж я встигаю її побачити. Я залишаюсь зі стиснутим кулаком, у якому б мала бути свічка. Запалюю лампу. Третя година ночі. Час, коли щезають усі привиди. Боротьбою я виграла час.
ЗАХОДИ СОНЦЯ В УРОЖІ. Люблю дивитись у мілку воду, де плавають дрібні рибки, такі малі, що просвічуються наскрізь. Копають писками мул, виринають на поверхню і в жарку погоду зблискують над водою сріблястими боками. Далі — поле з травою, переповненою насінням, квіти, а там ліс, над яким синіють важкі хмари, а між ними переломлюється світло.
Люблю сидіти на терасі покинутого панського дому, на порозі забитих дошками дверей. З кожним роком бузина, ясен і черемха дедалі дужче розростаються між плитами, їхнє коріння в підвалі, темному й вогкому. З тераси видно ліс, за яким падає сонце, саме падає, ніби хтось його квапить.
З мого подвір’я теж видно, як заходить сонце. На небі відбувається справжня містерія, як на картині Альтдорфера «Битва Александра Македонського з Дарієм». Хмари збираються над лісом. Вони мають усі відтінки, крім зеленого. Небо живе тільки в цьому місці. Всюди воно блідне, сіріє. Потім настає ніч.
ТЕ, ЧОГО СЛІД ОСТЕРІГАТИСЬ. Треба уникати як надто швидкої, так і надто повільної зміни поглядів. Щось повинно лишитися в нас від Бога: мова, яку він нам дав і яку ми забули. Адже мова символів колись була спільною для всіх, доки люди не перестали розуміти одне одного й навіть себе.
Треба остерігатись надмірної праці. Іноді просто дивитись, іноді просто спати. Коли щось робиться в ім’я людства, воно неминуче обертається проти нього. Коли щось робиш для себе і близьких тобі людей чи уявних однодумців, часом помиляєшся, бо знаєш, чого вони бажають і чого бажаєш ти. Жертва повинна бути безкровною і легкою, а не знищувати чи калічити того, хто офірує, бо це все впаде каменем на
